Зелені сосни стояли по коліна в снігу, надівши на себе білі кожухи, вгинаючи під срібним хутром охололі плечі.
А берези! Яким дивом іскрились берези! Здавалось, вони піднялися зі снігів, білокорі, пружні, ковані з кришталю. Вони були схожі на царівен, на гордовитих дочок землі, що владарювали серед білого безгоміння.
Все-все було запорошено ворохами сніжинок, і ніхто ще не пройшов по тих килимах. Тільки червоногруді снігурі носилися над чагарями, збиваючи з гілок срібний пил.
Все було у полоні незвичайного зимового пейзажу, білих-пребілих тонів, темних ліній, голубих, блакитних відтінків. Щось невблаганне і потаємне є в чарах природи. Здається, зима хоче засліпити красу зеленої весни, жовтогарячого літа й золотої осені.
Її краса виткана не з буйного зеленого листу, не з розмаїтості трав і квітів, не з золотого колосу, не з осінніх щедрот дозрівання. Ні! Вона створена з води! Із звичайної води, що перетворилась у чарівні сніжинки, які заграли під сонцем холодним кришталем.
Справді, хіба це не диво!
За матеріалами doshkolenok.kiev.ua
