«Одягнися і ти, косий, в білу шубку, - вирішила Зима, - тоді вже тебе на снігу не скоро помітиш».
А Лисиці Патриківні одягатися в біле нема чого. Вона в глибокій норі живе, під землею від ворога ховається. Її тільки треба красивіше та тепліше нарядити. Чудесну шубку припасла їй Зима, просто на диво: вся яскраво-руда, як вогонь горить. Поведе Лисиця в сторону пухнастим хвостом - ніби іскри розсипить по снігу.
Заглянула Зима в ліс: «Його-то вже я так розмалюю, що Сонечко залюбується!»
Обрядила вона сосни і ялинки в важкі снігові шуби; до самих брів натягла їм білосніжні шапки; пухові рукавиці на гілки повдягала. Стоять лісові богатирі один біля одного, стоять чинно, спокійно.
А внизу під ними різні кущики та молоденькі деревця сховалися. Їх, немов діточок, Зима теж в білі шубки одягла.
І на горобину, що у самої галявини зростає, біле покривало накинула. Так добре вийшло! На кінцях гілок у горобини грона ягід висять, точно червоні сережки з-під білого покривала видніються.
Під деревами Зима розписала весь сніг візерунком різних слідів і слідочків. Тут і заячий слід: спереду поруч два великих відбитка лап, а позаду, один за іншим, - два маленьких; та лисячий, ніби по ниточці виведений: лапка в лапку, так ланцюжком і тягнеться...
Живе зимовий ліс. Живуть засніжені поля і долини. Живе вся картина сивої чарівниці-Зими. Можна її і Сонечку показати.
Розсунуло Сонечко сизу хмарку. Дивиться на зимовий ліс, на долини... А під його ласкавим поглядом все кругом ще краше стає.
Спалахнули, засвітилися сніги. Сині, червоні, зелені вогники спалахнули на землі, на кущах, на деревах. А подув вітерець, струсив іній з гілок, і в повітрі теж заіскрилися, затанцювали різнокольорові вогники.
Чудова вийшла картина! Мабуть, краще і не намалюєш...
Г. Скребицкий
