Так, «традиційники» зазвичай заявляють, що лише їхній підхід може дати «глибокі знання», що лише вони знають, як «поставити» вимову і «довести до автоматизму» граматику. До комунікативного підходу вони ставляться зневажливо: як до профанації учбового процесу, як до несерйозної «розваги», навіть як до відвертого шахрайства. Зазвичай любителі «традиційного методу» — люди досить малоприємні, сухі — втім, бувають і виключення. Цікаве інше: якщо про «комунікативний підхід» (не «метод»!) говорити можна, що так званого «традиційного» підходу не існує взагалі. Точніше, це поняття швидше історико-культурне, аніж методологічне. У нашій країні «традиційною» вважають ту манеру викладання, яка з радянських часів використовується в школі і більшості ВНЗ. Все інше автоматично вважається «нетрадиційним» (тобто «комунікативним»). Люди чомусь думають, що «традиційний метод» існував з допотопних часів, що він мало не був даний нам Богом, а всі інші методи — «від лукавого». Це було б смішно, якби не було так сумно: люди, що називають себе професійними викладачами, навіть не хочуть розібратися в історії своєї професії. Якась двадцятитрилітня дурка з Нижніх Говніщ, що тільки-но отримала свій червоний диплом в якомусь «мовному ВНЗ» і мучить дітей розповідями про радянських космонавтів, уявляє себе продовжувачем справи Сократа і Сенеки.
Отже. Що ж таке по суті «традиційний метод»? Це деяка комбінація граматико-перекладацького (Grammar-translation) і аудіолінгвального (Audiolingual) методів. Перший сформувався в Центральній Європі на рубежі 17—18 століть. Його особливості такі:
— центральне місце у вченні займає вивчення і запам´ятовування граматичних правил;
— слова вивчаються окремо, у вигляді тематичних «списків»;
— велика частина часу присвячується перекладу і граматичному розбору текстів;
— заняття ведуться в основному рідною мовою.
Думка, що лежить в основі цього методу, полягає в тому, що окремі «цеглини» інформації (граматичні моделі і лексичні одиниці) рано чи пізно мають скластися в «мову». Практика, проте, показує, що цього ніколи не відбувається. Відомий такий історичний факт: спочатку цей метод був розроблений для вивчення латини і, в меншій мірі, старогрецької мови. До кінця 17 століття латинь була хоча і мертвою, але розмовною мовою: основна частина лекцій і наукових дискусій в університетах проходила саме цією мовою. Різке зниження рівня володіння латинню і її подальше витіснення з наукового спілкування пояснюється багато в чому саме введенням граматико-перекладацького методу. Завдяки ньому учні швидко розвивали навики розуміння складних письмових текстів, але так і не навчалися спонтанному вживанню мови. Тобто саме «традиційний метод» «поховав» латинь! Двома століттями пізніше в СРСР так само «поховали» німецьку і англійську мови: по просторах нашої Батьківщини бродять мільйони людей, які за 5—7 років занять по 3—5 раз на тиждень (!) так і не навчилися будувати прості речення. Наприклад, комунікативні методи Шехтера і Китайгородської дозволяють досягти збіглої мови максимум за два роки!
Мене можуть спитати: «Але ж хтось навчився говорити іноземною мовою, навчаючись за граматико-перекладацьким методом! Можливо, він не такий поганий!» Але справа тут не в методі, а у викладачах. Серед них зустрічаються люди товариські, по-справжньому талановиті, які постійно «відходять» від нав´язаного їм методу: намагаються спілкуватися із студентами мовою, що вивчається, придумують власні незвичайні завдання, вміють щиро зацікавити учнів. Саме цим відхиленням від «традиції» багато учнів зобов´язані своїми практичними навиками. Сам же граматико-перекладацький метод не передбачає жодного вільного спілкування мовою, окрім переказу тексту. Багато людей помилково вважають, що вивчили мову лише завдяки «зубрінню» — насправді, вони отримали набагато більше за рахунок непомітних на перший погляд «комунікативних» доповнень до занять. Друга складова «традиційного методу» в сучасному розумінні — це аудіолінгвальний підхід. Коротко його історія така: під час Другої Світової Війни союзницькі сили (і перш за все США) зіткнулися з проблемою швидкої підготовки перекладачів і військових фахівців, які б володіли «ворожою» (німецькою, японською) мовою. Граматико-перекладацький метод виявився для цього дуже повільним. Тому було запропоновано два нові підходи: «прямий» (direct method), з якого потім виріс комунікативний «метод занурення» (у нас найбільш відомий метод Шехтера), і консервативніший «аудіолінгвальний».
Всі, хто вчився у ВНЗ, пам´ятають чарівне словосполучення «лінгафонний кабінет». У нас він подекуди до цих пір вважається розкішшю. Власне, саме лінгафонний кабінет є матеріальним втіленням аудіолінгвального методу. Основні принципи останнього такі:
— в основі вчення лежить прослухування готових зразків мови (діалогів, рідше — монологів або полілогів);
— мета учня — це копіювання (до вивчення напам´ять) цих зразків;
— вивчення граматики відбувається також на підставі зразків з повсякденної мови;
— в учня є можливість запису свого голосу на плівку з метою «порівняння» своєї вимови з оригінальною.
Аудіолінгвальний метод проник в академічне середовище в середині 50-х років (у нас — в 60-і роки). В цілому на Заході він вже поступився місцем іншим, сучаснішим методикам, а у нас до цих пір є основним методом в мовних ВНЗ (МГУ, МЛУ і ін). В порівнянні з граматико-перекладацьким методом він представляв явний прорив (взагалі технології аудіозапису сприймалися в 50-і роки з таким же ентузіазмом, як і нанотехнології в наші дні): при належній старанності учні могли досягти високого рівня володіння мовою за рік щоденних занять. Сильною стороною методу була і залишається вимова: адже він був розроблений для «шпигунів», для яких відсутність акценту була чинником виживання. Але у нього була одна велика проблема: спонтанність мови досягалася дуже великими зусиллями, майже як в граматико-перекладацькому методі. Для ефекту природності мови учні мали вивчити багато тисяч готових фраз — при цьому кожну фразу треба було ретельно відпрацювати з точки зору як фонетики, так і граматики. Тому для сучасної людини, для якої мова не є основною професією, цей метод явно не підходить. Крім того, створення якісних навчальних посібників з аудіолінгвальному методу вимагає колосальних зусиль цілого колективу фахівців — тобто одна кафедра ВНЗ не може дозволити собі випускати більш за один посібник за три-чотири роки роботи. А розмовна мова змінюється значно швидше. В наші дні від аудіолінгвального методу залишилися два істотні «сліди»: це підручник Бонк і мультимедійні курси на CD.
Книга Н. А. Бонк свого часу була, поза сумнівом, значним кроком вперед. Граматико-перекладацький метод в ньому був вдало поєднаний з аудіолінгвальним. Саме впливом останнього пояснюються такі його особливості як:
— наявність «Ввідно-фонетичного курсу»;
— сучасні (на момент написання) тексти і діалоги;
— наявність аудіозаписів;
— «творчі завдання» в кінці кожного уроку (написання творів і так далі).
За схожим зразком були створені ряд підручників з інших мов: підручник з італійської Лідії Грейзбард (Лідіної), підручник з французької Попової-Казакової, підручник з румунської мови Заюнчківського тощо. Всі вони до цих пір є «ідеальними зразками» Вузівських посібників. Симптоматичним є те, що вони використовуються лише у вищій школі — тобто свідомо не підходять для людей, що вивчають мову як хобі або виключно для практичних цілей (робота, виїзд за рубіж). Також як граматико-перекладацький метод, аудіолінгвальний підхід передбачає не стільки вивчення мови, скільки поглинання величезних об´ємів інформації про мову — що виходить за рамки потреб середньостатистичного «споживача».
Крім того, він накладає дуже великі вимоги на пам´ять і старанність учнів — тобто підходить лише дуже обмеженому відсотку потенційної аудиторії. Обидва методи досить легкі для викладачів ВНЗ, які деколи вимушені вести по п´ятнадцять пар на тиждень, що унеможливлює добротну підготовку до кожного заняття окремо. Врешті-решт, відповідальність за успішність навчання перекладається з викладача на учня: а це можливо лише за репресивної атмосфери ВНЗ з його «незадовами» і «незаліками». «Традиційні» курси (на зразок МІДовських) збирають в своїх стінах людей, які готові добровільно «прийняти муку» (за фразою Достоєвського), тобто терпіти обтяжливу рутину вправ і «дриллів».
Що ж до мультимедійних курсів, які зараз продаються в будь-якому книжковому магазині, то вони також орієнтовані на аудіолінгвальний метод (інколи до нього додаються комунікативні елементи або «ефект 25-го кадру»). Вони навряд чи допоможуть вам навчитися говорити. Єдина користь від них — це розширення словарного запасу і — якщо в мові легка фонетика — поліпшення вимови. Зрештою, більшість мультимедійних курсів не коштують своєї вартості, оскільки в них представлені ті ж самі списки слів, що і в граматико-перекладацьких посібниках, але лише із звуковим супроводом (як в аудіолінгвальному методі). Здається, що доки не будуть створені по-справжньому якісні системи розпізнавання мови, мультимедійні курси не зможуть претендувати на роль особливого методу вивчення мови.
Наприкінці, хочеться сказати ще одну річ: школам і викладачам, які декларують прихильність «традиційному методу» не варто довіряти не тому, що цей «метод» в принципі неефективний, а тому, що саме вживання цього терміну видає непрофесійний, поверхневий підхід до викладання. Ви б стали користуватися послугами сантехніка, який би говорив про традиційні методи ремонту унітазу, але не міг виразно пояснити устрою останнього? Було б набагато чесніше, якби ці люди говорили про «граматико-перекладацький» або «аудіолінгвальний» підхід.
Якщо в розмові з ними ви згадаєте ці назви, то в 90% випадків ваші співрозмовники будуть надзвичайно збентежені: вони, як правило, самі не знають історії тих методів, які використовують. Тієї ж обережності треба дотримуватися і при спілкуванні з «комунікативними» школами. «Комунікативного методу» немає. Є ряд конкретних методик, які можна об´єднати терміном «комунікативний підхід». На мій погляд, найрозумніше питання при записі на курси — це питання про те, як проходять заняття, які конкретно елементи утворюють кожну «сесію», які цілі ставить перед собою викладач, і якими прийомами для досягнення цих цілей він користується. Коли я говорю по телефону з потенційним учнем, я завжди пропоную переслати йому по електронній пошті опис уроку, аби він міг наочно зрозуміти те, що з ним «робитимуть» на наших заняттях. Якщо ж вам починають вішати на вуха локшину про «комунікативний (або традиційний) підхід», «орієнтуванні на розмовну мову», «доведенні до автоматизму», «багаторівневому підході», «використанні найсучасніших посібників» і «гарантії твердих знань» - просто вішайте трубку.
Андрій Логутов
