У серці Миколая була велика доброта, і він вирішив роздати своє майно бідним. Та тільки ж був він дуже несміливим. У безсонні ночі виходив Миколай на плаский дах свого дому й дивився на бідні хатки-ліп’янки. Біля них спали їх убогі мешканці. У цих хатках, нагрітих за день гарячим сонцем, було душно, отож люди лягали спати перед порогом на землі. Спали вони в лахмітті, подертому на важкій праці. Спали тут і малі діти, які ніколи ще не зазнали в житті радості.
І стискалось серце Миколая, бачачи це людське горе. Він усе думав: «Як допомогти бідним дітям?».
І ось однієї ночі наклав Миколай повен міх усякої їжі – м’яса, хліба, медяних паляниць, фруктів, а також одежі й грошей і, непомітно від слуг, вийшов з дому. Обережно-тихцем поклав мішки біля порога найближчої хатини, де спали бідні діти.
Уранці придивлявся Миколай з даху свого дому, як раділи малюки цьому міху.
Наступної ночі вибрався Миколай знову з повним міхом і поклав його біля іншого дому, де були діти. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше не говорили, як тільки про невідомого добродія, діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але постать скоро зникала.
А старий слуга Миколая затривожився, коли побачив, що в коморах щораз менше припасів. «Напевне хтось краде їх, - подумав. – Треба зловити злодія!».
Одної ночі побачив слуга чоловіка в плащі, з каптуром на голові. З мішком на плечах він перелазив через браму на вулицю. Слуга підняв галас, збіглись інші слуги й кинулись у погоню. Засоромлений Миколай, бо ж це був він, замість зупинитись і відкрити своє обличчя, почав утікати. Побудились і люди на вулицях, діти і всі почали здоганяти Миколая.
Перші наздогнали його діти і… впізнали в ньому свого доброго опікуна. Впізнали його плащ і мішок, повний всякого добра.
- Це не злодій! Це наш опікун! Наш добродій!
Зупинились люди, здивовані та збентежені:
- Це ж Миколай! Багатий Миколай! Ось хто цей добрий дух, що нам дарунки приносив, дітей наших від голоду рятував!
٭٭٭٭٭
…Минули роки. Миколай став священиком, а далі і архієпископом у Мирах. Всі шанували й любили його за доброту, за ласкавість і мудрість. А про діток він і далі н забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою та подарунками.
Коли помер Миколай і його душа стала перед Богом, Господь спитав:
- Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?
- Нічого не бажаю, - відповів Миколай, - тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на землю й відвідувати дітей.
Усміхнувся ласкаво Господь і сказав:
- Знав я, яким буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин зможеш сходити на землю.
А на землі пам'ять про Миколая не завмерла. Всі пам’ятали про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його святим назвала.
І з того часу кожного року, в день своїх іменин у місяці грудні, святий Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям дарунки. Знає святим Миколай, що всі малі діти чемні й добрі, і знає, що всі українські діти мають добрі серця, люблять свій рідний народ і рідний край – Україну.
Він з великою радістю відвідує усіх діток і обдаровує їх усякими чудовими дарунками.
Тішиться святий Миколай, коли добрі люди, що люблять дітей, допомагають йому в доброму ділі. Радіє, коли в День святого Миколай діти дають одні одним дарунки, коли хтось навіть і одягнеться так, як він, і, замість нього, приходить до дітей з дарунками, з добрим словом і порадою.
Автор: Богдан Данилович (з книги "Мандрівка Святого Миколая" упорядник Зоя Жук)