МамаТато

Усе, що ви маєте знати про дітей

Модератор: юрист Вікторія

дякуючі юрист Вікторія
#18135
Влад питає: які ознаки державного управління?

Відповідь:
Державне управління - вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої впади. В той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій.
Система державного управління - складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи:
а) суб'єкти управління, тобто органи виконавчої влади;
б) об'єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави;
в) управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління.
Виділяють 5 ознак державного управління:
1) Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.
2) Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного управління визначаються на законодавчому рівні.
3) Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального життя.
4) Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм інстанцій.
5) Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна діяльність людей.
дякуючі юрист Вікторія
#18267
Маргарита питає: які є теорії походження Київської держави?

Відповідь юриста:
Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Політичний розвиток Київської Русі, всупереч твердженням основоположників норманської теорії походження слов'янської держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А. Шлецера, які на запрошення російської влади з 1724 р. працювали в Російській академії наук), відбувався не тільки під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки прискорити або загальмувати цей процес. Цей розвиток був аналогічний розвиткові інших країн, який завершився утворенням держави.
Суть норманської теорії полягає в тому, що утворення Київської держави пояснювалось впливом варяг-норманів, які в далекому минулому походженням були близькі до німців і нібито стояли вище за своїм соціально-економічним та культурним розвитком і вперше серед слов'ян утворили державну організацію. Для обгрунтування своєї теорії норманісти покликаються на літописне повідомлення про те, що новгородські слов'яни в 862 р. запросили до себе князя Рюрика, Синеуса і Трувора. Проте норманська теорія — ненаукова, є повним ігноруванням законів історичного розвитку взагалі і східного слов'янства зокрема.
З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.
Останніми князями з династії Києвичів були Аскольд і Дір (40-80-ті рр. IX ст.). За їхнього правління Київська держава здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської цивілізації і дипломатії договором з Візантією. Цей договір був укладений під час походу Аскольда у 860 р. на Константинополь. Є свідчення, що такі походи Аскольд здійснив ще й у 863, 866 та 874 рр. Одним з їх наслідків було хрещення самого князя та його найближчого оточення.
Автохтонна теорія: поляни вже мали державну організацію і до того, а варяги лише підштовхнули їх до об’єднання. Автохтонна теорія акцентувала на корінних жителях на українській території, для котрих своя держава — це цивілізаційна зрілість.
У третій чверті IX ст. у Славії утворилась династія, започаткована норманським конунгом (князем) Рюриком, якого новгородці у 870 р. запросили для захисту їхніх земель. Після його смерті Новгородом правив князь Олег. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані варяги, Олег 882 р. пішов походом на Куявію. Він здобув Смоленськ, Любеч і, підступно вбивши Аскольда та Діра, без бою оволодів Києвом. З цього часу Києвом почала правити династія Рюриковичів.
У 907 та 911 рр. Олег здійснив успішні походи на Візантію, внаслідок чого Русь підписала з Візантією вигідні для себе договори. Князюванням Олега в Києві (882-912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як держави східних слов'ян.
Політику Олега продовжував Ігор (912-945 рр.), який хотів підкорити собі древлян; → його дружина Ольга (945-962 рр.) жорстоко помстилася деревлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю — м. Іскоростень; → син Ольги Святослав (князював 960-972 рр.); → Володимир Великий (979-1015 рр.); → князювання Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Остаточно утвердилося християнство (близько 1039 р.), було засновано Київську митрополію, що підлягала Константинопольському Патріархові.
Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем та В'ячеславом, а Галичину дав внукові Ростиславові, синові померлого Володимира. Це призвело до різкого послаблення і фактичного розпаду Київської держави у 30-40-х рр. ХІІ ст.
Торгівельна теорія (Ключевський) походить від норманської: шлях «Із Варяг у Греки» через Київську Русь до Візантії. Торгівля між Візантією і скандинавськими державами.
Болгарська теорія Київської Русі зводилася до того, що Київ був заснований у 6 ст. вихідцями з Болгарії (неслов’янські племена).
Хантюркізм, або хозарська теорія. Слов’яни — це тюрки східного походження. Київську Русь утворили вихідці із Хозарського каганату, східний сусід Київської Русі, між Доном і Волгою (7-9 ст. н.е.). Отже, слов’яни — це хозари. Осібно боронитися від хозар було важко, тому племена слов’ян об’єднувалися між собою. Таким чином, хозарська теорія поступово переходить у еволюційну теорію розвитку держави, яка є найбільш об’єктивною, і дещо перегукується з автохтонною.
дякуючі юрист Вікторія
#18291
Ігор питає: цікавить правове вчення Мо-дзи.

відповідь юриста: перечитайте підручник Андрусяка - основи правових вчень, там добре написано6
"Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.
Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах".
дякуючі юрист Вікторія
#18335
Олександр питає:
Боєприпаси та їх класифікація у криміналістиці.

У криміналістичній літературі термін «боєприпаси» має роз¬ширене тлумачення: під ним розуміють і мисливські припаси (гільза, порох, дріб, пижі, прокладки тощо). Власне до бойових припасів належать патрони - боєзаряди, що об'єднують у собі всі елементи, необхідні для пострілу. Такі патрони ще називають унітарними, в яких всі елементи об'єднано гільзою в єдине ціле (кулю, пороховий заряд).
За видом зброї: 1)гвинтівкові; 2)рушничні; 3)пістолетні; 4)револьверні; 5)проміжні - комплексні: для карабінів та автоматів; для дво- чи короткоствольної дрібнокаліберної зброї.
За калібром: 1)каліберними (близькими за калібром до зброї); 2)підкаліберними (діаметр у яких менший за канал ствола) -використовуються тільки у гладкоствольній зброї.
За особливостями гільзи: 1)за формою гільзи бувають: циліндричними, конічними, пляшкоподібними; 2)за особливостями донної частини - кільцево-проточними, шлянкоподібними. 3)за матеріалом - металевими, папковими (картонними), пластмасовими з металічною основою.
За особливостями кулі (снаряда): 1)за призначенням: звичайні, спеціальні. Звичайні - для ураження живих цілей. Спеціальні - для пробиття броні (бронебійні-темний кінчик); для пристрілки (трасуючі-зелений); для комбінованої дії: пробиття броні й запалення об'єкта (бронебійно-заналювальні –червона смужка) тощо.
За формою кінчика (наконечника): 1)тупоконечні (для револьвера «Наган»), 2)гостроконечні (гострокінцеві), 3)із заокругленою головною частиною, 4)із полусферичною головною частиною (напівсферичні),
5)плоскоконечні (плоскі).
За наявністю й кількістю на кулі (снаряді) жолобків (ви¬точок-кільцеподібних заглиблень): 1)жолобкові, 2)безжолобкові.
За конструкцією: 1)оболончасті, 2)напівоболончасті, 3)безоболончасті.
За розмірами. Окрім калібру, кулі мають довжину (різну).
За способом закріплення кулі у гільзі: 1)пояскового обтискання (обтискання краю кільця); 2)кернування; 3)суцільного обтискання; 4)сегментного обтискання.
Кулі для гладкоствольної зброї поділяються на: 1)шароподібні; 2)циліндричні (стрілоподібні;стрїлотурбіноподібні).
За особливостями порохового заряду: 1)димний заряд; 2)бездимний заряд.
дякуючі юрист Вікторія
#18341
Олегу підказую з історії митного права:

Структура і повноваження митних органів СРСР за Митним кодексом СРСР від 19 грудня 1928 року
Митний кодекс СРСР був затверджений 19 грудня 1928 Постановою ЦВК і РНК СРСР і введений в дію з 1929 р.
У кодексі визначалися завдання, функції та повноваження Головного митного управління, встановлювався порядок розробки митної політики, говорилося про форми і методи митного контролю.
Кодекс містив чотири розділи:
• про організацію Митного управління;
• про митні операції;
• контрабанді, стягнення за неї і про виробництво справ про контрабанду;
• порядок справляння митних зборів і зборів, а також штрафів за порушення митних постанов.
За кодексом на митні органи покладався контроль за виконанням постанов вищих органів влади про державну монополію зовнішньої торгівлі, справляння митних зборів та здійсненні інших митних операцій.
Кодекс регулював питання відповідальності за порушення митних правил. Пропуск вантажів через державний кордон допускався тільки через митні установи.
Кодекс визначав порядок справляння митних зборів та митних зборів, правила зберігання вантажів, випуску, зворотного вивезення за кордон та їх продажу, а також правила зберігання на складах внешторгтранса, торгового порту та інших транспортних організацій при митницях експортно-імпортних і транзитних вантажів, що підлягають митному нагляду . Мита на привозили і вивозяться вантажі визначалися тарифами, затвердженими Радою народних комісарів Союзу РСР.
Структура і повноваження митних органів СРСР за митним кодексом від 5 травня 1964 року
5 травня 1964 року Президія Верховної Ради СРСР затвердила Митний кодекс СРСР. У 1962 р. було підписано в Берліні угоду про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між соціалістичними країнами.
У новому митному тарифі СРСР враховувалися зміни, що відбулись у практиці світової торгівлі, а також нові взаємовідносини між країнами — учасниками РЕВ. Мінімальні ставки мита застосовувалися до товарів (якщо не було передбачено їх безмитне ввезення), що ввозились із країн з якими діяв режим найбільшого сприяння, а максимальні — до товарів, що ввозилися з інших країн. Постановою передбачалося, що радянські організації, які здійснюють імпорт товарів, сплачують до союзного бюджету суми мита, нараховані на товари, у порядку, установленому Міністерством фінансів СРСР і Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР (МЗТ СРСР). Відповідно до положення даного митного тарифу при оподаткуванні товарів за максимальними ставками суми мита не могли бути віднесені на радянських замовників або оплачуватися за рахунок зменшення яких-небудь сум, предметів внеску зазначеними радянськими організаціями в союзний бюджет. Міністерству зовнішньої торгівлі СРСР надавалося право за узгодженням із Мінфіном СРСР і МВС СРСР виходячи зі ставок, передбачених митним тарифом, і з обліком рівня роздрібних цін на відповідні товари СРСР встановлювати ставки мита на предмети, що надходять у міжнародних поштових відправленнях, а також на предмети, які надходять у багажі та ручній поклажі прибуваючих у СРСР, коли ці товари підлягають оподаткуванню митом.
Таким чином, поняття "мито" фактично підмінялось поняттям "митні прибутки", оскільки імпортер перераховував у бюджет не мито, а різницю вартості товару на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це вимагало постійного перегляду багатьох положень з урахуванням змін, що відбуваються як в економіці країни, так і у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.
. Структура і повноваження митних органів СРСР за Митним кодексом СРСР від 19 грудня 1928 року
Митний кодекс СРСР був затверджений 19 грудня 1928 Постановою ЦВК і РНК СРСР і введений в дію з 1929 р.
У кодексі визначалися завдання, функції та повноваження Головного митного управління, встановлювався порядок розробки митної політики, говорилося про форми і методи митного контролю.
Кодекс містив чотири розділи:
• про організацію Митного управління;
• про митні операції;
• контрабанді, стягнення за неї і про виробництво справ про контрабанду;
• порядок справляння митних зборів і зборів, а також штрафів за порушення митних постанов.
За кодексом на митні органи покладався контроль за виконанням постанов вищих органів влади про державну монополію зовнішньої торгівлі, справляння митних зборів та здійсненні інших митних операцій.
Кодекс регулював питання відповідальності за порушення митних правил. Пропуск вантажів через державний кордон допускався тільки через митні установи.
Кодекс визначав порядок справляння митних зборів та митних зборів, правила зберігання вантажів, випуску, зворотного вивезення за кордон та їх продажу, а також правила зберігання на складах внешторгтранса, торгового порту та інших транспортних організацій при митницях експортно-імпортних і транзитних вантажів, що підлягають митному нагляду . Мита на привозили і вивозяться вантажі визначалися тарифами, затвердженими Радою народних комісарів Союзу РСР.


Структура і повноваження митних органів СРСР за митним кодексом від 5 травня 1964 року
5 травня 1964 року Президія Верховної Ради СРСР затвердила Митний кодекс СРСР. У 1962 р. було підписано в Берліні угоду про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між соціалістичними країнами.
У новому митному тарифі СРСР враховувалися зміни, що відбулись у практиці світової торгівлі, а також нові взаємовідносини між країнами — учасниками РЕВ. Мінімальні ставки мита застосовувалися до товарів (якщо не було передбачено їх безмитне ввезення), що ввозились із країн з якими діяв режим найбільшого сприяння, а максимальні — до товарів, що ввозилися з інших країн. Постановою передбачалося, що радянські організації, які здійснюють імпорт товарів, сплачують до союзного бюджету суми мита, нараховані на товари, у порядку, установленому Міністерством фінансів СРСР і Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР (МЗТ СРСР). Відповідно до положення даного митного тарифу при оподаткуванні товарів за максимальними ставками суми мита не могли бути віднесені на радянських замовників або оплачуватися за рахунок зменшення яких-небудь сум, предметів внеску зазначеними радянськими організаціями в союзний бюджет. Міністерству зовнішньої торгівлі СРСР надавалося право за узгодженням із Мінфіном СРСР і МВС СРСР виходячи зі ставок, передбачених митним тарифом, і з обліком рівня роздрібних цін на відповідні товари СРСР встановлювати ставки мита на предмети, що надходять у міжнародних поштових відправленнях, а також на предмети, які надходять у багажі та ручній поклажі прибуваючих у СРСР, коли ці товари підлягають оподаткуванню митом.
Таким чином, поняття "мито" фактично підмінялось поняттям "митні прибутки", оскільки імпортер перераховував у бюджет не мито, а різницю вартості товару на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це вимагало постійного перегляду багатьох положень з урахуванням змін, що відбуваються як в економіці країни, так і у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.
дякуючі юрист Вікторія
#18343
Вадим питає: що такемМіжнародноправовий звичай.


Відповідь юриста:
Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення .
Визначення міжнародноправового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення
міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.
Доказом існування міжнародноправового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в
сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю.
Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми.
дякуючі юрист Вікторія
#18703
Олег питає, яка марксистська теорія злочинності?

Відповідь юриста:
У роботах К. Маркса: «Страта», «Населення, злочинність і пауперизм», а також у «Святому сімействі», «Капіталі» та ряді інших, показані джерела злочинності сучасного йому суспільства, що кореняться в основних умовах, властивих цьому суспільству в цілому.
Значима для кримінології і робота Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії», Віллем Адріан Бонгер (1905).
дякуючі юрист Вікторія
#18724
Ігор питає: що таке аналогія права?

У зв'язку з цим виникає проблема так званих прогалин у законодавстві та їх подолання. Вирішити її покликані такі засоби, як аналогія закону і аналогія права.
Застосування аналогії закону та аналогії права можливе за таких умов:
1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (ст. 1 ЦК);
2) зазначені цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором;
3) існують норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.
Частина 1 ст.8 ЦК передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором. Звідси можна дійти висновку, що положення ст.8 ЦК стосуються лише судових органів.
Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ні законодавством, ні договором. Отже, врегулювавши свої відносини договором, сторони не можуть вдаватися до аналогії: їх угода усуває таку можливість.
Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст.З ЦК.
дякуючі юрист Вікторія
#18807
Віталій питає:
які бувають диференційовані джерела аграрного права?

Відповідь: Це ті нормативно-правові акти, котрі розробляються з врахуванням відмінностей у правовому статусі окремих суб’єктів господарювання. Спочатку диференційовані джерела аграрного права приймалися з метою законодавчого визначення і практичного запровадження нових організаційно-правових форм с\г виробництва. Сьогодні необхідність диференційованих джерел аграрного права зумовлюється, насамперед, потребою деталізації та конкретизації загальних норм господарського законодавства при визначенні спеціальної правосуб’єктності с\г товаровиробників.
До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб’єктів аграрного підприємництва (Закони України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про особисте селянське господарство”.
Диференційовані акти також включають норми, що регулюють окремі види аграрного господарювання (в галузі насінництва, тваринництва та ін.).
До диференційованих актів належать закони: “Про насіння і садівний матеріал”, “Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них”, “Про племінну справу в тваринництві”, “Про ветеринарну медицину”, “Про зерно та ринок зерна в Україні”.
Таким чином, диференціація в аграрному праві є процесом створення джерел аграрного права, що характеризується виокремленням сукупності однорідних суспільних відносин у рамках аграрного права з метою їх спеціального правового регулювання з врахуванням специфічних особливостей цих відносин.
дякуючі юрист Вікторія
#18903
Лідія з Харкова питає:
що таке звичай і договір як джерела міжнародного права.
Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов’язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов’язань тільки для суб’єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на правові та контрактні.
Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних контрактах формулюють поточні зобов’язання держави. У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про права людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути змінений. Тому при укладанні таких договорів суб’єкти не можуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не посягаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами природноправових норм, єдине уявлення про обсяг зобов’язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих
норм. Прикладом правового договору може служити Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та свободи людини з’явилися завдяки прийняттю міжнародного
пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов’язання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов’язок дотримуватися природноправових норм.
Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у результаті узгодження позицій суб’єктів міжнародного права. Основна маса міжнародних договорів є саме контрактами. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов’язання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озброєння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють систему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).
Міжнародноправовий звичай. Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення .
Визначення міжнародноправового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення
міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.
Доказом існування міжнародноправового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в
сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю.
Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми.
дякуючі юрист Вікторія
#18904
Альбіна питає:
До підстав представництва прокурором у цивільному судочинстві інтересів громадянина належить неспроможність громадянина захистити свої порушені права через?
недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.
Обґрунтування: ч. 2 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
дякуючі юрист Вікторія
#18925
Андрій питає:
які бувають комітети Верховної Ради України,їх конституційно-правовий статус?

Відповідь юриста:
Основними робочими органами парламенту є його комітети. Основними завданнями комітетів є законопроектна робота, підготовка і попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради, та виконання контрольних функцій (ч.1 ст. 89 Конституції). Правовий статус комітетів окрім Конституції України визначається також Законом України «Про комітети Верховної Ради України» та Регламентом Верховної Ради України. Комітети створюються з числа народних депутатів України. Народний депутат може входити лише до складу одного комітету.
Верховна Рада України визначає перелік комітетів, предмети їх відання, кількісний та персональний склад, обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів комітетів. Як правило, комітети утворюються за галузевою ознакою: з питань правової політики; з питань правосуддя; з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування; з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією; з питань національної безпеки і оборони; з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; у закордонних справах; з питань європейської інтеграції; з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України; з питань бюджету; з питань фінансів і банківської діяльності; з питань економічної політики; з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва; з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства; з питань транспорту і зв’язку; з питань аграрної політики та земельних відносин; з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; з питань науки і освіти; з питань охорони здоров’я; з питань культури і духовності; з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму; з питань свободи слова та інформації; з питань соціальної політики та праці; у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
Одним із основних напрямків діяльності комітетів є законопроектна функція, яка полягає в: розробці проектів законів, інших актів Верховної Ради України; попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб’єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради України; доопрацюванні за дорученням Верховної Ради України окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях (за винятком прийнятих Верховною Радою України актів у цілому); попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони і довкілля, а також наданні згоди на обов’язковість чи денонсацію міжнародних договорів України; узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли до законопроектів; внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи.
За результатами розгляду питань комітети приймають акти у формі рішень (з організаційних питань), висновків та рекомендацій (щодо контрольної діяльності комітетів; щодо осіб, які пропонуються для обрання, призначення, надання згоди на призначення чи звільнення Верховною Радою України; щодо результатів слухань у комітетах).
дякуючі юрист Вікторія
#19098
допомога у навчанні Володимиру, щодо його запитання:

Робота Ф. Енгельса "Походження сім`ї, приватної власності і держави".
Ф.Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави» написана в 1884 р.
У роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Енгельс розкрив закони та основні етапи розвитку первіснообщинного ладу та причини його неминучої загибелі Він показав виникнення і розвиток сім'ї, приватної власності, класів і держави, тобто тих сил, які підірвали це первісне суспільство зсередини і привели до утворення класового суспільства.
У науці довгий час, аж до б0-х років минулого століття, сім'ю вважали за первісну, найдавнішу форму стародавнього суспільства, що з неї згодом виникли рід, плем'я, держава:
сім'я, рід, плем'я, держава.
У названій роботі Енгельс довів, що така формула, не відбиває дійсного стану речей.
Ф.Енгельс вивчив результати досліджень Моргана, скористався працями ряду вчених з історії стародавнього суспільства, після чого дав нове пояснення історичних форм сім'ї та шлюбу.
Своє пояснення сім'ї Енгельс починає з самої нижчої стадії, з періоду, коли людина тільки почала відокремлюватися від природи і ще нічого не виробляла, а лише брала собі готові продукти матеріального світу.
Енгельс у своїй праці піддав аналізу виникнення сім'ї, виникнення приватної власності і держави, оскільки приватна власність породила сім'ю, а держава стала на захист інтересів приватної власності. Всі ці форми обумовлюють одна одну і не існують одна без одної.
В своїй роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Енгельс достовірно довів історично перехідний характер різних форм шлюбу і сім'ї, показав, що зміни сім'ї та шлюбу завжди викликались змінами в матеріальному житті суспільства, а становище чоловіка і жінки в суспільстві визначалося положенням їх в сім'ї.
Так, сім'я заснована на груповому шлюбі, на думку Енгельса, була результатом дуже низького рівня розвитку продуктивних сил, коли в силу цього люди були змушені жити первісною комуною. Відносини, які складались в такій сім'ї між чоловіками і жінками, з усіма привілеями жінок, з пануванням «материнського права», визначались тим положенням, яке займали чоловік і жінка в первісному суспільстві. Низький рівень розвитку продуктивних сил забезпечував задоволення лише самих обмежених потреб людини, і вся діяльність первісних людей була спрямована на пошук засобів до існування. При цьому в цій діяльності жінка мала ряд переваг над чоловіком, які забезпечували їй провідне становище. Згідно природному поділу праці по статі чоловік воює, ходить полювати і ловити рибу, добуває їжу і виробляє потрібні для цього знаряддя. Жінка працює в домі і займається виготовленням їжі та одягу: варить, пече, шиє, влаштовує житло. Вона була господаркою в домі, а оскільки домашнє господарство в первісному суспільстві було загальним, то жінка займала провідне становище в суспільстві. Це панування жінки в суспільстві, а також те, що при існуючих в той час шлюбних відносинах вона — єдино достовірно відомий родитель молодого покоління, було причиною панування материнського права, тобто по матері визначалось походження дітей, по материнській лінії здійснювалось спадкування.
Енгельс показав, що ніяке насильство не може з'явитися раніше, ніж виникне лишок продуктів виробництва, тому що для підтримки насильства потрібен певний апарат, так само, як для здійснення самого акту насильства потрібні знаряддя цього. Отже, справа не у фізіологічних чи фізичних перевагах кожного окремого індивідуума над іншим, а в тому, хто привласнює собі лишки виробництва, у кого вони зосереджуються, хто може утримувати апарат насильства.
Таким чином, зміна становища чоловіка і жінки в сім'ї не може бути пояснена фізіологічними відмінностями між статями, бо вони існували з перших днів людського життя і не приводили досить довгий період доісторичної епохи до поневолення жінок чоловіками.
Енгельс довів, що причиною першого економічного закабалення жінки явилося те, що жінка разом з ростом виробничих сил була відсторонена від суспільної продуктивної праці, а ведення домашнього господарства втратило свій суспільний характер і стало приватною справою кожної окремої сім'ї. Власника майна, а таким став чоловік, не могла тепер задовольнити існуюча система спорідненості по матері і випливаюча з цього система спадкування по материнській лінії. У нього з'явилось природне бажання залишити своє багатство в спадкування своїм, а не чужим дітям, а цього можна було досягти лише при одношлюбності.
Енгельс показав, що перехід від полігамії до моногамного шлюбу був викликаний економічними причинами. Досягти правового закріплення своєї влади над жінкою чоловік зміг лише тоді, коли він економічно піднявся над нею.
Проте і жінка не добровільно відмовилась від своїх привілеїв і переваг. Так Енгельс писав, що «одношлюбність з'являється в історії зовсім не як примирення між чоловіком і жінкою і ще менше, як найвища форма шлюбу. Навпаки, вона з'являється як поневолення однієї статі іншою, як проголошення невідомого до того часу в усій попередній історії антагонізму статей».
:hihihi:
дякуючі юрист Вікторія
#19262
Що таке судова влада - питає Борис Брозюк з Вінниці.
Можу порадити гарний конспект
Конспект лекцій з дисципліни “Організація роботи судових
та правоохоронних органів” / Укладачі: Ковалевська Т.М., Бєлан С.В.-
АЦЗ України, 2005 р. - 96 с.
так є таке визначення:

Судова влада, як самостійна й незалежна гілка державної влади, має свої ознаки, які розкривають її поняття, допомагають відокремити її від інших гілок державної влади. До цих ознак належать:
1. Судова влада здійснюється виключно спеціальними державними органами – судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України). Для здійснення судової влади закон наділяє суди усіма необхідними повноваженнями. Судові рішення є обов’язковими на всій території України.
2. Судова влада в Україні належить судам, які складають єдину судову систему. Судова система, згідно з положеннями Конституції України та Закону України „Про судоустрій” представлена судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України. Судову владу можуть здійснювати тільки суди, що входять в судову систему України. Згідно зі ст. 2 Закону України „Про судоустрій” головними задачами усіх судів є захист гарантованих Конституцією України і законами прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави. Згідно зі ст. 18 Закону України „Про судоустрій”, єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів, єдиним статусом суддів, обов’язковими для всіх судів правилами судочинства, забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності суддів, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України, вирішенням питань внутрішньої діяльності суддів органами судійського самоврядування.
3. Суди є правозастосовчими органами. Вирішення судом справи означає, що суд застосовує норми матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративного та ін.) до конкретного правовідношення, яке було предметом розгляду в судовому засіданні та виносить на їх основі мотивоване рішення (вирок).
4. Судова влада здійснюється на основі та в чіткій відповідності з вимогами процесуального закону. Саме процесуальний закон детально регламентує порядок розгляду справ в суді, гарантує дотримання прав та законних інтересів усіх учасників судового засідання.
5. Участь представників народу в здійсненні правосуддя –важлива риса судової влади. У відповідності з положеннями, закріпленими в ст. 124 Конституції України та ст. 5 Закону України „Про судоустрій в Україні” народ безпосередньо приймає участь в здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.
6. Владний характер повноважень суду – одна з обов’язкових ознак судової влади. Вимоги та розпорядження суддів при здійсненні ними своїх повноважень обов’язкові для усіх без винятку державних органів, організацій, інших юридичних осіб, громадян. Вироки, рішення, постанови суду є актами застосування норм права і повинні виконуватися на всій території України, є обов’язковими для усіх осіб, що приймають участь у судовому процесі.
7. Виконання вимог суду і виконання його рішень забезпечується силою держави. В разі необхідності відповідні органи та посадові особи можуть застосовувати відповідні заходи для реалізації рішень та вимог суду. В державному механізмі функціонують спеціальні органи та посадові особи, в обов’язок яких входить виконання судових рішень: державні виконавці, кримінально – виконавчі інспекції Управління державного департаменту України з питань виконання покарань, органи міліції, адміністрація державних органів та установ, адміністрація підприємств, установ організацій.
8. Самостійність та незалежність судової влади. Під незалежністю судової влади слід розуміти те, що суди здійснюють свої функції без втручання кого – не будь у свою діяльність. При здійсненні правосуддя вони не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади; від інших органів, організацій, партій та рухів, посадових осіб; від позицій сторін в судовому процесі; від висновків органів досудового слідства і прокурора; від будь – яких інших осіб. Рішення суду не потребують якого – не будь подальшого ухвалення.
дякуючі юрист Вікторія
#19264
Міжнародне економічне право в системі міжнародного права
Прогресуюча інтенсифікація розширення і поглиблення різноманітних економ. відносин між народами, державами і континентами обумовила появу і стрімке формування порівняно нової галузі сучасного міжнародного права - міжнародного економічного права. МЕП як галузь міжнар. публіч. права —це система принципів і норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнар. права у процесі міжнар. економічного співробітництва.
Предметом регулювання МЕП є специфічний комплекс міжнар. відносин — міжнародні економічні відносини, учасниками яких є держави та міжнародні організації.
Цей об'єкт дуже складний за структурою тому, що він охоплює торговельні, транспортні, виробничі, валютні, кредитні, науково-технічні та інші господарські відносини.
Розглядаючи співвідношення МЕП з міжн. правом, слід зазначити, що перше базується на нормах і принципах останнього. Саме міжн. право є основою МЕП. Тому необхідно звернути увагу на те, що міжнар. публ. право є основою міжнар. права. Це пояснюється тим, що суб'єктами міжнар. публ. права є держави, їх угрупування та міжнар. орг-ції, які виступають одночасно і відповідними суб'єктами міжнар. екон. відносин. Система міжнар. норм і принципів, які регулюють відносини між державами і міжнар. орг-ціями, процес організації і здійснення міжнар. екон. співроб-ва, стновить самостійну галузь міжнар. публ. права – міжнар. екон. права. Водночас слід мати на увазі, що МЕП не є і не може бути абсолютно відособленою галуззю міжнар. права. Воно перебуває у функціонально-структурних і взаємно обумовлених зв'язках з ін. галуззями міжнар.права – правом зовн. відносин, правом міжнар. договорів, правом міжнар. орг-цій, міжнар. повітряним правом, міжнар. морським правом, міжнар. екологічн. правом, міжнар. авторським правом, міжнар. космічним правом тощо.
Як складова міжнар. права МЕП може і повинно розглядатися як самостійна правова система, галузь права. Воно має свої складові елементи – підсистеми, тобто підгалузі і правові інститути. Незважаючи на те, що МЕП ще перебуває на етапі свого становлення і розвитку, сьогодні вже можна вести мову про його окремі підгалузі. Залежно від змісту відносин, які регулюються, у системі МЕП виділяють міжнар. торговельне право, міжнар. валютне право, міжнар. інвестиційне право, міжнар. транспортне право, а також комплекси норм, які покликані регулювати міжнар.-правові відносини промислового і с/г виробництва, співробітництва у галузі науково-техн. прогресу тощо.
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 11

Алла: у нас з Геннадієм був укладений шлюб з метою[…]

Юридична допомога у навчанні

Ігор, Львів: чи потрібно обовязково виконувати вим[…]

Аліна Павлівна: у нас бухгалтер неправильно нараху[…]

чи є на форумі гілка по лікуванню варикозу? https:[…]

Ще більше корисного та цікавого!