МамаТато

Усе, що ви маєте знати про дітей

Модератор: юрист Вікторія

дякуючі юрист Вікторія
#16057
Відповідаю Денису щодо етапів державної служби

За роки існування державна служба в Україні у своєму розвитку пройшла такі основні етапи:
1. Протягом 1994-1999 рр. були створені засади для розбудови сучасної державної служби. В 1994 році було утворено Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України, а його першим начальником було призначено В.В. Врублевського. В той час було унормовано ключові питання функціонування державної служби: визначено ранги, порядок обчислення стажу, проведення конкурсу, стажування, ведення особових справ державних службовців, формування кадрового резерву, сформовано систему професійного навчання, інше.
Президентом Л.Д. Кучмою у 1998 році було прийнято рішення про створення державної комісії з проведення адміністративної реформи. Згідно з концепцією, в країні передбачалося нове визначення завдань і функцій системи органів виконавчої влади починаючи з Кабінету Міністрів України як вищого органу цієї системи.
2. Протягом 2000-2004 рр. визначено Стратегію реформування державної служби в Україні, напрями реформування та подальшого розвитку державної служби. Змінено порядок ведення службового розслідування, формування кадрового резерву, проведення конкурсу на вакантні посади, введено атестацію державних службовців, удосконалено роботу кадрових служб. Закладено підґрунтя для залучення молоді до державної служби, створення умов для його професійного зростання. Концепція адаптації Інституту державної служби в України до стандартів Європейського Союзу.
3. З 2005 р. триває реалізація Програми розвитку державної служби 2005-2010 рр, її адаптації до стандартів Європейського Союзу .
З метою визначення шляхів удосконалення державної служби в Україні відповідно до загальних засад її функціонування у державах Європейського Союзу було видано Указ Президента України «Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу» в якому зазначається, що «Державна служба є ключовим елементом системи державного управління, від ефективного функціонування якого залежить додержання конституційних прав і свобод громадян, послідовний і сталий розвиток країни» .
Закон України від 17 листопада 2011 року № 4050-VI «Про державну службу», набуде чинності 01.01.2015.
Отже, можна зробити висновок, що процес розвитку державної служби має історичні передумови – Україна набула незалежності, тож, необхідно було розробляти законодавство, яке б відповідало вимогам часу. Перед тим, як було прийнято Закон України «Про державну службу» 1993 року, було вивчено багато наукових обґрунтувань необхідності прийняття цього Закону, було вивчено закордонний досвід. Незабаром набуде чинності новий Закон України «Про державну службу», який по-новому буде регулювати державну службу в Україні та буде більш ефективний.
дякуючі юрист Вікторія
#16129
Відповідь Олексі з господарського права:

Порядок та способи реорганізації суб’єктів підприємницької діяльності.
Одним із способів припинення діяльності суб'єктів господарювання за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів згідно ГКУ є реорганізація, а саме злиття, приєднання, поділ, перетворення.
При злитті створюється новий СГ з одночас¬ним припиненням двох або більшої кількості інших, які раніше існува¬ли. Їх майно, права та обов'язки переходять до суб'єкта, що виник.
Приєднання одного або кількох СГ до іншого призводить до набуття останнім всіх особистих та майнових прав і обов'яз¬ків приєднаних. При приєднанні припиняють своє існування лише ті суб'єкти, які приєднуються до іншого. Відбувається своєрідне «поглинан¬ня» слабкого сильнішим.
У разі поділу майно за розподільним актом (балансом), права та обов'язки СГ, що реорганізується, переходять до тих, що виникли. При цьому підприємство, яке раніш існувало, припи¬няє свою діяльність.
При перетворенні одного СГ на інший на його базі з'являється новий суб'єкт з повним правонаступництвом прав та обов'язків попереднього. Перетворення як засіб реорганізації вико¬ристовується при зміні власника або форми власності і в разі зміни ор¬ганізаційно-правової форми здійснення господарської діяльності.

Сертифікація продукції (робіт, послуг): поняття, види, порядок здійснення
Закон "Про сертифікацію" визначає загальні правила сер¬тифікації продукції і послуг в Україні, органи, які здійснюють сертифікацію, їх компетенцію, систему нагляду за дотриманням правил сертифікації, відповідальність за їх порушення. Нормативним актом розрізняється два види сертифікації: добро¬вільна і обов'язкова. Добровільна сертифікація проводиться за бажанням заявника-виготовлювача чи реалізатора продукції на відповідні роботи, послуги чи продукцію. Обов'язковою сертифі¬кацією передбачається необхідність дотримання обов'язкових ви¬мог, які забезпечують безпеку життя та здоров'я, охорони навко¬лишнього середовища, технічного та інформаційного взаємовідно¬шення і взаємної замінності. Перелік продукції, яка підлягає сертифікації, затверджується органами управління в межах їх ком¬петенції. Він включає в себе всі харчові продукти, сировину, яка використовується для їх виготовлення, товари для дітей, парфюмерно-косметичні засоби, товари побутової хімії, засоби хімізації сільського господарства, полімерні і систематичні матеріали, які використовуються в будівництві та на транспорті. Реалізація про¬дукції і послуг, які підлягають сертифікації, без сертифікатів забо¬роняється. Для проведення сертифікації вітчизняний чи іноземний заяв¬ник направляє в акредитований орган сертифікації цієї продукції декларацію-заявку. Не пізніше одного місяця після її отримання орган з сертифікації повідомляє заявнику рішення, яке містить основні умови сертифікації і назву дослідної лабораторії, яка про¬водитиме дослідження. Після проведення дослідження лаборато¬рія направляє органу з сертифікації протокол дослідження, а його копію — заявнику. Сертифікат відповідності на продукцію видається органом зі сертифікації після отримання протоколу дослідження на партію продукції або на окремий тип продукції, реєструється в державному відповідному реєстрі. Термін дії сертифіката встанов¬люється органом зі сертифікації, але не більше ніж на три роки.
дякуючі юрист Вікторія
#16196
по кримінальному праву знадобиться

Чинний КК України має своїм завданням:
1) правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам;
2) визначення, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили;
Диспозиція, яка лише називає передбачений нею злочин, але не розкриває його ознак (змісту), іменується:
називна (проста).
Диспозиція, яка не лише називає передбачений нею злочин, але й розкриває його ознаки (зміст), іменується:
описова;
Диспозиція, яка відсилає до іншої статті або частини чи пункту статті кримінального закону (закону про кримінальну відповідальність), де називається передбачений нею злочин чи описуються його ознаки або розкривається їх зміст, іменується:
відсильна;
Диспозиція, яка для з’ясування змісту ознак передбаченого нею злочину відсилає до нормативно-правових актів, що не є кримінальними законами (нормативних актів інших галузей права), називається:
бланкетна;
Санкція, в якій передбачений лише один вид основного покарання, називається:
відносно визначена;
Санкція, яка встановлює точний розмір передбаченого нею покарання, називається:
абсолютно визначена;
Санкція, яка встановлює нижню (мінімальну) і верхню (максимальну) межі передбаченого нею покарання, називається:
відносно визначена; ст.65
Санкція, яка передбачає два чи більше основних видів покарань, лише один з яких і може бути застосований до винної у вчиненні злочину особи, називається:
альтернативна;

Санкція, яка поряд с основним передбачає і додаткове покарання, називається:
альтернативна;
Якщо санкція текстуально встановлює лише верхню (максимальну межу) відповідного виду покарання, то його мінімальний розмір:
у кожному конкретному випадку визначається судом; стр. 164

Злочин визнається вчиненим на території України:
1) лише тоді, коли його було почато і закінчено на території України;
2) якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України;
ч. 2. ст.6
Злочин, вчинений у співучасті, визнається вчиненим на території України:
1) якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України;
ч. 3. ст.6
Якщо громадянин України вчинив злочин за її межами і там зазнав за нього покарання:
він не може бути притягнений в Україні до кримінальної відповідальності за цей злочин;
ч.2, ст.7.
Якщо особа без громадянства, що постійно проживає в Україні, вчинила злочин за її межами і там зазнала за нього покарання:
він притягається в Україні до кримінальної відповідальності за цей злочин;
ч.1, ст. 7
Громадянин України, який вчинив злочин за її межами:
підлягає відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов¢язковість яких надана Верховною Радою України; (як правило)

Особа без громадянства, що постійно проживає в Україні, за вчинений за її межами злочин:
Підлягає відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов¢язковість яких надана Верховною Радою України; (як виняток)


Чи може дипломатичний представник іноземної держави у разі вчинення ним злочину на території України підлягати відповідальності за КК України?
Може у випадку ясно вираженої на це згоди акредитуючої держави.

Особа без громадянства, що не проживає постійно в Україні, за вчинений за її межами злочин:
Підлягає в Україні відповідальності за її КК лише у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вона вчинила передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
П.1 ст.8
Іноземець, який вчинив злочин за межами України:
Підлягає в Україні відповідальності за її КК лише у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вона вчинила передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Іноземці, які вчинили злочин на території України:
Завжди підлягають відповідальності за її КК;
Особи без громадянства, які вчинили злочин на території України:
Завжди підлягають відповідальності за її КК; (принцип територіальності).
Кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність) набирає чинності:
Через десять днів після його оприлюднення;

Якщо самим кримінальним законом (законом про кримінальну відповідальність) не передбачений час вступу його в силу, він набирає чинності:
Через десять днів після його оприлюднення;
Кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність), офіційно оприлюднений 1 вересня 2002р. без вказівки в ньому на час вступу його в силу, набере чинності:
12 вересня 2002р.;
Кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність), офіційно оприлюднений 1 вересня 2002р. з вказівкою у ньому, що він набирає чинності з дня його опублікування, вступить в силу:
1 вересня 2002р.;
Датою офіційного оприлюднення кримінального закону (закону про кримінальну відповідальність) вважається:
Дата виходу у світ відповідного номера його офіційного видання, в якому його було опубліковано раніше, ніж в інших офіційних виданнях;
Згідно з чинним КК часом вчинення злочину визнається:
Час вчинення особою передбаченої кримінальним законом (законом про кримінальну відповідальність) дії або бездіяльності;
Кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність), який частково пом¢якшує відповідальність, а частково її посилює:
У тій частині, яка пом¢якшує відповідальність, він має як пряму, так і зворотну дію, а у тій частині, яка посилює відповідальність, він має лише пряму дію;
П.3, ст.5
Зворотну дію в часі має кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність):
1) який скасовує злочинність діяння.
п.4 ст.5
Особа, засуджена за діяння, караність якого кримінальним законом (законом про кримінальну відповідальність) усунена:
підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання; п.4 ст.5
У разі набрання чинності кримінальним законом (законом про кримінальну відповідальність), що пом’якшує покарання, призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону:
Знижується до мінімальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону;
Проміжний кримінальний закон (закон про кримінальну відповідальність) – це закон:
який встановлює злочинність діяння; (стр. 28 Кузн.)

Залежно від способів з’ясування змісту кримінального закону (закону про кримінальну відповідальність) розрізняють такі види його тлумачення :
1) філологічне (граматичне, тестове);
2) системне;
дякуючі юрист Вікторія
#16235
з конституційного права:
Порядок прийняття законів. Стадії закон. процесу.
Ст. 75 КУ: “Єдиним органом зак. влади в У. є пар-т –ВРУ”. Ст. 91: “ВРУ приймає закони більшістю від конст. складу, крім випадків, передбачених КУ”. Законод. процес- це низка послідовних стадій, в процесі яких народжується законод. акт; це орг-но відокремлений процес тісно пов’язаних між собою дій, спрям-х на прийняття закону; сукупність відок-х у часі дій суб’єктів закон-го процесу, що породжує пр.відносини, які є сам. фазою законотворчості; спосіб переведення створеного акту з однієї якості в іншу. Підр. В. Ф. Погорілко виділяє 5 стадій зак. процесу: 1.) законод. ініціатива, 2.) офіц. підготовка законопроекту, 3.) обговор. зак-ту, 4.) прийняття З, 5). оприлюднення З. У підр. ТДП О. Ф. Скакун законод. процес більш деталізований: Початкова стадія законотворчості вкл.: 1) передпроектну стадію : а) формування юр. мотиву про необ-ть внесення змін до сис. права; б) внесення зак. ініціативи - підготовлених і належним чином офор-х законопроектів, док-тів, а не просто пропозицій. Суб’єктами зак. ініціативи в У.(ст. 93) є ВРУ, ПУ, нар. деп-и, КМУ, НБУ. П. 2, ст. 93: законопроекти. визначені ПУ як невідкладні, розглядаються ВРУ позачергово. 2) проектна стадія: (розгляд та обговорення проектів законод. актів: а) розгляд та обговорення проектів комітетами ВРУ, де вирішується пит. про готовність законопроекту, доцільність його прийняття, відп-ть існуючій концепції, б) вкл-ня обговорення проекту до порядку денного , в) обговорення на засіданні ВРУ: 1 читання:- концептуальне- обг. концептуальні питання та осн. положення проекту. Розг-ся альтернативні проекти; у разі не схвалення, як і схвалення , комітети ВРУ доопрацьовують , готують проект до 2 читання; -постатейне- проект доводиться до належної якості, чому передує постатейне обговорення, перевірка на внутр. логіку і послідовність, узгодженість з ін. актами, відповідність КУ та ін законам; 3читання - по розділах і в цілому (цю стадію можна включити і в кІнцеву). Кінцева стадія , промульгація : а) стадія прийняття закону: ст. 91: ВРУ приймає З. Біл-тю від конст. скл. ВРУ. Необх. умовою легітимного прийняття зак. рішення є наявність кворуму (проста чи кваліфікована більшість –в зал. від З, присутність 2\3 від заг. кіл-ті нар. деп-ів (ст. 76) ; у разі відмови від участі в роботі, засідання ВРУ можуть бути правомочні, якщо в них бере уч. менше 2\3, але більше половини заг. к-ті нар. депів. б) посвідчувальна стадія: підписання З., ст. 94 КУ: “Закони, підписує Голова ВРУ і невідкладно направляє його ПУ. ПУ протягом 15 днів після ортримання З. підписує його. беручи до виконання. та офіційно оприлюднює його, або повертає З. із. своїми вмотивованими і сформ-ми пропозиціями до ВРУ для повторного розгляду. У разі, якщо ПУ протягом встан-го строку не повернув З. для повторного розгляду, з. вважається схваленим ПУ і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду З. буде знову прийнятий ВРУ не менш як 2\3 від конст. складу, ПУ зоб-ний його підп. та офіц. оприлюднити протягом 10 дн) на посвідчувальному етапі ЗУ надається реєстраційний номер після внесення до Єдиного реєстру н. п. а. У. в) інформаційна стадія: ст. 94, ост. пункт: З. набирає чинності через 10 днів з моменту його офіц. оприлюднення, якщо ін. не перед-не самим З. але не раніше дня його опублікування.” Офіц. оприлюднення - через офіц. видання: “Відомості ВРУ” та “Голос України”.


Підзаконні норм.-пр. акти як джерела КПУ.
Підзаконні норм.-пр.акти є одним з джерел КП. ПНА - пр. акт, який має меншу юрид. силу, ніж закон. Приймається на основі законів та на їх виконання. П. а. не повинні суперечити законам. У разі колізії між ними перевага віддається законові. До П. а. належать укази През., постанови і розпорядження КМУ, накази міністерств та відомств, розпорядження місц. держ. адміністрацій, рішення органів місц. самоврядування тощо. І П. а., і закони повинні відповідати КУ, яка має найвищу юрид. силу. ///Усі нормативно-правові акти підрозділяються на 2 осн. види чи групи: закони і підзаконні акти. Основа їхньої класифікації – юр. чинність, обумовлена положенням органу, що видав той чи інший норм. акт, у заг. Сис. правотворчих д-х органів, його компетенцією і відповідно хар-рів самих видаваних актів. /// У залежності від цих же критеріїв у кожній країні, а точніше, у кожній пр. сис. встан-ться чітка ієрархія, тобто чітка сис. розташування, співпідпорядкованості норм.-пр. актів. /// Унизу цієї ієрархії знаходяться норм. акти, які видаються місц. органами д-ї влади. Вгорі ієрархії – норм.-пр. акти (закони, статути і т.п.), які видаються вищими представницькими органами. Ці акти - закони - володіють вищою юр. чинністю стосовно всіх інших, підзаконних, актів. Останні повинні чітко відповідати закону, видаватися на основі закону й у виконання закон Дані вимоги, безсумнівно, стосуються й актів уряду, що серед усіх підзаконних актів володіють найвищою юр. чинністю і відіграють ведучу роль. Сформована і підтримувана в кожній країні ієрархія норма.-пр. актів має найважливіше значення для упорядкування процесів правотворчості і правозастосування, для створення і підтримки режиму законності і конституцийності.
дякуючі юрист Вікторія
#16363
Цивільне право (та процес) - докази
Достовірність доказів. (має бути НЕНАЛЕЖНІСТЬ ДОКАЗІВ)
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Суд, відповідно до правил належності, має регулювати процес формування доказів для обґрунтування судового рішення. У законі нема вказівки на перелік доказів, які потрібно зібрати з тієї чи іншої справи. Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але належить і до процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі, вони зобов'язані також керуватися правилом належності доказів і надавати докази, потрібні і достатні для вирішення конкретної справи.
Питання про належність доказів вирішує суд, однак, приймаючи таке рішення, суд керується об'єктивними критеріями. Вирішуючи питання про належність доказів, суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів конкретної справи, які передбачено нормою матеріального права, на основі якої буде вирішено цивільну справу. Предмет доказування - це той критерій, що допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів призводить до збирання непотрібних доказів або до того, що не витребуються докази, які стосуються справи.
Допустимість судового доказу - це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, яку потрібно розглядати в широкому і вузькому розумінні. Правило допустимості в широкому (загальному) розумінні допускає наявність визначеного переліку засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Ця вимога має виключний характер, оскільки встановлений законом перелік засобів доказування не можна розширити або звузити на розсуд суду.
Правило допустимості у вузькому (спеціальному) розумінні стосується, передусім, тих випадків, коли у справі можуть бути допустимі тільки деякі засоби доказування, передбачені законом. Їх конкретизовано в нормах матеріального права.
Визначення достовірності доказів полягає в перевірці якості джерел доказів, а також самого процесу їх формування. Наприклад, даючи оцінку достовірності показань свідка, суд зобов'язаний перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі він їх запам'ятати, а також чи правдиво дає свідчення.
Після того, як суд встановить достовірність доказів, він має визначити їх достатність, тобто вирішити питання про те, чи є можливість на основі зібраних у конкретній справі доказів зробити висновок про наявність чи відсутність фактів, що належать до предмета доказування. Якщо суд зробить висновок, що зібраних доказів недостатньо, він ухвалює рішення на основі тих доказів, що є в наявності. Це означає, що позивачеві, наприклад, може бути відмовлено в задоволенні позовних вимог.
.Види засобів доказування.
• Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників як джерело доказів. Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи. зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які мають значення для вирішення справи.
• Показання свідків. Свідком може бути кожна особа, якій відомі які-небудь обставини, що відносяться до справи. Свідок є суб”єктом цивільного процесуального правовідношення і як такий має певні процесуальні права й несе відповідні обов”язки. Свідчення на суді надає істотну допомогу правосуддю, а тому його слід розглядати як важливий обов”язок кожного громадянина. Особа, викликана як свідок, зобов”язана з”явитися в суд і дати правдиві свідчення. За відмову або ухилення від надання свідчень і за надання завідомо неправдивого свідчення свідок несе відповідальність, встановлену законом.
• Письмові докази. Предмети, на яких за допомогою знаків висловлені певні думки, що містять відомості про факти і обставини, які мають значення для справи, є письмовими доказами. В законі перераховуються окремі види письмових доказів: акти, документи, довідки листи службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для. Вказаний перелік не є вичерпним, оскільки до числа письмових доказів відносяться: креслення, карти, схеми, музичні ноти і т.д.
• Речові докази. Предмети, які завдяки своїм властивостям, якості, зовнішньому вигляду, місцезнаходженню можуть містити інформацію про обставини, які мають значення для справи, називаються речовими доказами. Речові докази подаються в суд сторонами й іншими особами, що беруть участь в справі, а також можуть бути витребувані судом за своєю ініціативою. Речові докази зберігаються в справі або по особливому опису здаються в камеру речових доказів суду.
• Висновки експертів. В процесі дослідження доказів і встановлення обставин, які мають значення для справи, суд може зіштовхнутися з необхідністю отримання відомостей про факти і обставини від кваліфікованих фахівців. Встановлення відсотка втрати працездатності, ступеня зношення пошкодженої автомашини, наявності плагіату в музичному творі або підробки в представлених документах тощо можуть бути найбільш достовірно здійснені експертом, фахівцем в тій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, знання якої необхідне в даній конкретній справі.
дякуючі юрист Вікторія
#16424
Міжнародне публічне право
Звичай і договір як джерела міжнародного права.
Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов’язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов’язань тільки для суб’єктів міжнародного права, що беруть у них участь. Міжнародні договори можна розділити на правові та контрактні.
Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних контрактах формулюють поточні зобов’язання держави. У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про права людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути змінений. Тому при укладанні таких договорів суб’єкти не можуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не посягаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами природноправових норм, єдине уявлення про обсяг зобов’язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих
норм. Прикладом правового договору може служити Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та свободи людини з’явилися завдяки прийняттю міжнародного
пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов’язання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов’язок дотримуватися природноправових норм.
Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у результаті узгодження позицій суб’єктів міжнародного права. Основна маса міжнародних договорів є саме контрактами. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов’язання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озброєння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють систему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).
Міжнародноправовий звичай. Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов’язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення .
Визначення міжнародноправового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення
міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.
Доказом існування міжнародноправового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в
сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю.
Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна практика, що не має характеру правового зобов’язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми.
дякуючі юрист Вікторія
#16524
Відповідаю Марині:

Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки.

Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юри¬дичною заінтересованістю, що визначас їхній правовий ста¬тус при розгляді та вирішенні цивільної справи.
У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересова¬ні особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, орі лни іа особи, яким законом надано право за-хиіцаш права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК).
Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріаль¬но-правовою та (або) процесуальною.
Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, по¬діляють на загальні та спеціальні. До загальних прав слід від¬нести права та обов'язки, якими наділені усі особи, шо беруть участь у справі, незалежно від змісту юридично! заінтересова¬ності. Ними « право знайомитися з матеріалами справи, роби¬ти з них витяги, знімати коші з документів, долучених до справи, одержунаїи копії рішень, ухвал, браги участь у судо¬вих засіданнях, подавати докази, браги участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти кло¬потання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, до¬водів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомо¬гою, ознайомлюватися ч журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, ирослуховуваги запис фіксуван¬ня судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його непра¬вильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановлени¬ми законом (ст. 27 ЦПК).
Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесу¬ального статусу учасника у цивільному процесі. Наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він мас право протягом усього часу розгляду справи зміниш підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.
Обов'язки осіб, які беруть участь у справі, визначаються не¬обхідністю добросовісно користуватися наданими процесуаль¬ними правами, а також не посягати на права інших суб'єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуаль¬ного икону визначено також конкретні обов'язки у псиних ип-ііалках. Зокрема, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші осо¬би, які беруть у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов'язком для сторін с, на¬приклад, зобов'язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).
дякуючі юрист Вікторія
#16588
Відповідаю Олесі, щодо службової карєри на держслужбі:

На думку відомого науковця Н. В. Янюк, поняття «походження державної служби» можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як певну діяльність, що починається з оформлення на державну службу, продовжується протягом усього періоду виконання повноважень на посаді і закінчується припиненням службових відносин.
Другий аспект визначає зміст проходження державної служби, що полягає у юридично значущих діях, якими наповнені службові відносини. Її проходження становить систему окремо обумовлених стадій, пов’язаних з перебуванням службовця на державній посаді та виконанням покладених на них посадою службових повноважень. Кожна окрема стадія – це завершений цикл, який включає певну послідовність характерних її елементів і має правове закріплення в нормативно-правових актах .
Проходження державної служби має кілька стадій:
1. Доборі кадрів – конкурс;
2. Прийняття на державну службу (видання наказу про прийняття на відповідну вакантну посаду та про присвоєння відповідного рангу, ознайомлення з детальним описом службових повноважень, прав та обмежень), приведення до Присяги державного службовця, видача службового посвідчення.
З метою упорядкування кадрового діловодства та удосконалення процедури прийняття на посади державних службовців Кабінет Міністрів України прийняв Постанову про Порядок ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади від 25 травня 1998 р. № 731 .
3. Здійснення службової кар’єри (щорічне оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу).
4. Реалізація інших соціальних прав державного службовця (службове відрядження, проведення службового розслідування).
5. Переведення на іншу посаду (в тому самому чи іншому органі – конкурс, співбесіда, видання наказу про звільнення у зв’язку з переведенням та видання наказу про прийняття на вакантну посаду по переводу).
6. Припинення служби (видання наказу про звільнення зі служби, проведення остаточного розрахунку, повернення службового посвідчення та видача трудової книжки).
дякуючі юрист Вікторія
#16643
Назвіть форми (типи) криміналістичної ідентифікації.

У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:
а) встановлення тотожності об’єкта за ознаками, відображеними у пам’яті людини;
б) встановлення тотожності за описом; в) встановлення тотожності за фотозображенням; г) встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів; ґ) встановлення тотожності цілого за частиною.
Особливим типом встановлення тотожності є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання про те, чи становили дві або декілька частин одне ціле; чи є дані частини частинами одного цілого. Можливість ідентифікації цілого за частиною відкриває шлях до використання з метою розкриття злочину різних дрібних часток.
Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину становили одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця і викрити його. Варто пам’ятати, що під час підготовки, вчинення або приховування злочину деякі об’єкти іноді руйнуються — розрізаються, розпилюються — і частини цих об’єктів виявляють в різних місцях — на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.
дякуючі юрист Вікторія
#16647
Антону відповідаю:

Значення і хар-ка Конституції ПилипаОрлика (КПО).
КПО - пам'ятка укр. політ.-пр. думки 18 ст.; акт, що мав регламентувати осн. пит. д-го будів-ва в Укр. Була ухвалена емігрантською козац. ордою у м. Бендери (тепер Рес. Молдова) 5(16).IV 1710. Осн. автором к-ї був П.О. КПО скл-ся з преамбули га 16 ст. //// Серед пріоритетів зовн. політики визн.: необ-ть швед. протекції з гарантією незал. й тер. цілісності Укр., встан-ня міцного миру та військ, союзу з Крим. ханством. ///// Законод. влада-Генеральна Рада, що скл.:
ген. старшини,
цив. полковників,
ген. радників (делегатів від полків), полк, старшини, сотників та представників від Запорізької Січі.
Діял-ть:
збиратиметься 3 на рік
мала заслухо вувати звіти гетьмана, пит. про недовіру йому,
обирати ген. старшину за поданням гетьмана.
Т.ч., ств-ся форма парламенту, відмінна від трад. для Гетьманщини чорних (заг. військових) та дорадчих старшинських рад, що мала на меті суворо контр. діял-ть викон. влади.
Вперше передбачалося введення до парламенту виб. представників від полків (як тер. одиниць) та Запоріз. Січі. Норми їх представництва не встановлені.
Найвищу викон. влада - гетьман разом з Радою ген. старшини.
Гетьман позбавлявся права:
розпоряджатися держ. скарбом та землями,
карати винних,
вести самост. зовн. політику.
не міг проводити власної кадрової політики та створювати особисто йому підпорядковану адміністрацію.
На термін виконання служби йому мали надаватися рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.
Місц. адміністрація була представлена виб. цив-ми полков-ми та полковою старшиною, сотниками, сотенною старшиною.
Вибори полковника узгодж-ся з гетьманом, він мав затв-ти новообраного полк-ка, але не міг впливати на перебіг самих виборів, здійс-х усім полком .
Положення про те, що полкових підскарбіїв (новозапроваджених полкових старшин) обирають два стани — козаки й «простий люд» (селяни та міщани), є важливим кроком до впровадження заг. виб. права (виключно для чоловіків). КПО приділяє увагу також судовій справі , фактично перед-є відокр-ня Генерального суду від гетьм. влади.
Отже, КПО була кроком до поділу влад на закон., виконавчу та судову. Окремо виділено пит., пов'язані із Запоріз. Січчю:
перед-ся її тер. недоторканність, що засвідчувало намір конституювати автономію Січі в межах Укр. д-ви.
Укр. церква мала вийти з підпорядкування Моск. патріарху і підлягати патріарху Константинопольському.
Містилося положення про недопустимість поширення у д-ві неправосл. віросповідань.
Вел.увага – соц.-ек. та культ.-освітнім пит., магдеб. праву
На жаль, КПО не була втілена на практиці. Значення К. П. О. полягає в її змістовій унікальності як документа на зламі середньовічної та нової форм конст. творчості. Вона увібрала в себе надбання європ. політ.-пр. думки та укр. дем. правові традиції.


Гарантії здійснення виборчого права в Конституції України.
За ст. 71 КУ виборцям гарантується вільне волевивлення як конст. закріпленими принципами виборів, так і перед-ми законом юр. відповідальністю за порушення закон-ства про вибори та можливістю визнання виборів недійсними, якщо в ході їх мали місце порушення законодавства. Що істотно вплинули на результати голос-ня.
Зокрема, підлягають крим. відповідальності особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим чином вільному здійс-ню гр-ном Укр. права обирати і бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають до бойкотування виборів або агітують за це, а також члени виборчих комісій, посад. особи д-х і гром-х органів, які вчинили підлог виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили таємницюголосування або допустили інше порушення виборчого закону.
Також крим. відповідальності підлягають такі злочини, як неправомірне викор-ня виб. бюлетенів, підлог виб. документів або неправ. підрахунок голосів чи неправ. оголошення результатів виборів, що виражається у видачі членом виборчої комісії виб. бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців, або видачі виборцю виб.бюлетенів (виб.бюлетеня) інших виборців та ін. караються позбавленням волі .
дякуючі юрист Вікторія
#16720
Відповідь Максиму по спеціалізації Митна справа:

Історія Митної справи
етапи:

1.Історія розвитку митної системи в Україні починається з IV-V століття до нашої ери, коли у містах Причорномор'я почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської держави на початку VII ст. до н.е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку в зв'язку з встановленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.
2. З появою та розвитком Київської Русі (ІХ-ХІІ), де основними джерелами фінансування були сплата данини, плата за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні відносини набрали характеру системності. Тому більшість дослідників митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні з'явилися в даний період. Заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі, оскільки один із найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі - центрі торгівлі.
3. Однією з перших угод, укладених князем Олегом, була угода з Візантією (911 рік), за якою купцям з Київської Русі створювалися надзвичайно сприятливі умови: ни в чем же". Таким чином, у Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито "сухе" - при сухопутному перевезенні товарів і "водяне" - при перевезенні товарів по воді.
4. Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав із збору тамги або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця або митні двори в Київській Русі були одним із органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.
З початком періоду занепаду Київської Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждьій да держит вотчину свою", започаткований на Любичському з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.
Завоювання земель Київської Русі татаро-монголами привело до укорінення слова "тамга", яке означало в тюркських народів знак, клеймо, що проставлялось на майні, яке належало роду.
5. Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.
Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою.
На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлення цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних містах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку.
6. У період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів - відкупників, які брали на себе функції митниці. Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки".
7.За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.
Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.
8. Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus - який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus - запроваджений).
Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники - військові кантаржії (від турецького "кантар" - вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.
Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підппсарів.
9. перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.
В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.
В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозилися іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу національні товари вивозилися без перешкод.


1.Історія розвитку митної системи в Україні починається з IV-V століття до нашої ери, коли у містах Причорномор'я почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської держави на початку VII ст. до н.е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку в зв'язку з встановленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.
2. З появою та розвитком Київської Русі (ІХ-ХІІ), де основними джерелами фінансування були сплата данини, плата за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні відносини набрали характеру системності. Тому більшість дослідників митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні з'явилися в даний період. Заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі, оскільки один із найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі - центрі торгівлі.
3. Однією з перших угод, укладених князем Олегом, була угода з Візантією (911 рік), за якою купцям з Київської Русі створювалися надзвичайно сприятливі умови: ни в чем же". Таким чином, у Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито "сухе" - при сухопутному перевезенні товарів і "водяне" - при перевезенні товарів по воді.
4. Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав із збору тамги або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця або митні двори в Київській Русі були одним із органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.
З початком періоду занепаду Київської Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждьій да держит вотчину свою", започаткований на Любичському з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.
Завоювання земель Київської Русі татаро-монголами привело до укорінення слова "тамга", яке означало в тюркських народів знак, клеймо, що проставлялось на майні, яке належало роду.
5. Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.
Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою.
На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлення цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних містах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку.
6. У період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів - відкупників, які брали на себе функції митниці. Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки".
7.За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.
Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.
8. Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus - який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus - запроваджений).
Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники - військові кантаржії (від турецького "кантар" - вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.
Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підппсарів.
9. перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.

інший період
5 травня 1964 року Президія Верховної Ради СРСР затвердила Митний кодекс СРСР. У 1962 р. було підписано в Берліні угоду про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між соціалістичними країнами.
У новому митному тарифі СРСР враховувалися зміни, що відбулись у практиці світової торгівлі, а також нові взаємовідносини між країнами — учасниками РЕВ. Мінімальні ставки мита застосовувалися до товарів (якщо не було передбачено їх безмитне ввезення), що ввозились із країн з якими діяв режим найбільшого сприяння, а максимальні — до товарів, що ввозилися з інших країн. Постановою передбачалося, що радянські організації, які здійснюють імпорт товарів, сплачують до союзного бюджету суми мита, нараховані на товари, у порядку, установленому Міністерством фінансів СРСР і Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР (МЗТ СРСР). Відповідно до положення даного митного тарифу при оподаткуванні товарів за максимальними ставками суми мита не могли бути віднесені на радянських замовників або оплачуватися за рахунок зменшення яких-небудь сум, предметів внеску зазначеними радянськими організаціями в союзний бюджет. Міністерству зовнішньої торгівлі СРСР надавалося право за узгодженням із Мінфіном СРСР і МВС СРСР виходячи зі ставок, передбачених митним тарифом, і з обліком рівня роздрібних цін на відповідні товари СРСР встановлювати ставки мита на предмети, що надходять у міжнародних поштових відправленнях, а також на предмети, які надходять у багажі та ручній поклажі прибуваючих у СРСР, коли ці товари підлягають оподаткуванню митом.
Таким чином, поняття "мито" фактично підмінялось поняттям "митні прибутки", оскільки імпортер перераховував у бюджет не мито, а різницю вартості товару на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це вимагало постійного перегляду багатьох положень з урахуванням змін, що відбуваються як в економіці країни, так і у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.
Характеристика Закону «Про митну справу в УРСР» від 25 червня 1991 року
Митний кодекс СРСР 1991 р. і Закон СРСР «Про митний тариф», проекти яких розглядалися в Раді митного співробітництва (СТС) і штаб-квартирі Генеральної угоди про тарифи й торгівлю (ГАТТ). І на ці законопроекти була дана позитивна оцінка щодо відповідності загальним принципам, що у міжнародній практиці у сфері митної справи.
Ці документи внесли суттєві зміни в організацію митної справи в країні і були важливим правовим інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності в той період.
Передбачалося створення двох координаційних органів - Митно-тарифної ради та Координаційної ради з боротьби та міжнародним незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин. Новий кодекс узаконив фактично вже сформовану триланкову систему митних органів: центральний митний орган - регіональні митні управління - митниці.
дякуючі юрист Вікторія
#16880
Оресту відповідаю з кримінології:

Поняття злочинності, її характерні особливості.
Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.
1.Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема.
2.Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
3.Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.
4.Злочинність є перехідним явищем. Злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її.
5.Злочинність має кримінально-правову характеристику. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство.
6.Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище.
7.Злочинність — це не механічна сукупність, а цілісна су¬купність, система злочинів.
8. Злочинності притаманна ознака самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів.
9.Злочинність складається з конкретних злочинів, вчине¬них на певній території у відповідний період часу.
10.Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки, належні до масової сукупності,
здійснюються незалежно один від одного.
11.Злочинність має масовий характер. Стосовно злочин¬ності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній сукуп¬ності дій.
12.Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість зло¬чинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу.
Кримінологічна характеристика злочинності.
Криміналістична характеристика — це система відомостей про певні види злочинів, ознаки суб’єкта злочину, його мотиви, предмет посягання, обстановку, злочинні способи, які мають значення для виявлення і розкриття таких діянь криміналістичними засобами, прийомами та методами.
Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається: а) найширші множинності злочинів; б) групи злочинів; в) види злочинів; г) різновиди злочинів
Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (су¬купність злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і жінок ділиться, у свою чергу, на злочинність дорослих та неповнолітніх осіб.
Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є: 1)рівень злочинності; 2)коефіцієнти злочинності; 3)динаміка злочинності; 4)географія злочинності; 5)структура злочинності; 6)характер злочинності; 7)"ціна" злочинності; 8)стан злочинності-це сукупність усіх показників, які ха¬рактеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.
За характером діяння злочинність є: корислива, насильницька, корисливо-насильницька.
За іншими критеріями розрізняють: сімейно-побутова, вулична, економічна, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність.

До кількісних показників належать: стан злочинності, об’єм злочинності, рівень (коефіцієнт, індекс) злочинності, динаміка злочинності.
Стан злочинності – це кількість вчинених злочинів і осіб, що їх вчинили, на певній території за певний час. Показники виражаються у абсолютних цифрах. Враховуються засуджені особи і звільнені по амністії. Враховуються справи, припинені через недоведеність участі обвинувачених у вчиненні злочину, а також дані про нерозкриті злочини.
Рівень злочинності (коефіцієнт) – це відносний кількісний показник, що вираховується із числа злочинів і злочинців, вчинених на певній території і за певний період, з розрахунку на певну кількість населення. Н-д, на 1000, 10000, 100000 жителів, чи ту його частину , що за законом підлягає кримінальній відповідальності.
Динаміка злочинності – зміна її стану, рівня і структури за певний період часу. На неї впливають: соціальні фактори, юридичні факти (зміна законодавства, розкриття злочинів…)
Рівень ряду - це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що відображений у конкретному ряді.
До основних показників динаміки відносять:
Абсолютний приріст (зниження) - це різниця між рівнями минулого та попереднього періодів, відображена в абсолют¬них показниках.
Темп росту (зниження) - відсотковий показник рівня мину¬лого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).
Темп приросту (зниження) - відсотковий показник відношен¬ня приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб).

До якісних показників злочинності належать:
Характер злочинності – частка найбільш небезпечних злочинів в структурі злочинності, а також характеристика осіб злочинців. Показує ступінь суспільної небезпеки злочинності, виходячи зі ступеня суспільної небезпеки певних злочинів чи їх груп, що її формують, а також осіб, що вчинили злочини.
Структура злочинності – частка тих чи інших злочинів (чи злочинців), в загальній сукупності злочинів (злочинців), взятих за 100%.
Географія злочинності (територіальна поширеність) –поширення її по різних регіонах (територіях) держави, яка визначається за допомогою показників – питома вага злочинності регіону у загальній кількості злочинів, вчинених у країні а також регіональні коефіцієнти злочинності.
Ціна злочинності – показник обсягу заподіяної шкоди, включаючи витрати держави на боротьбу зі злочинністю.
Латентність – сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці.(сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам).
дякуючі юрист Вікторія
#16963
Ярина Львів питає: яка правова природа податку?

Відповідь юриста:
1. Податок - це вид платежу, закріплений актом органу державної влади. Право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на сплату податку.
2. Тісно пов’язана з попередньою ознака індивідуальної безвідплатності, або однобічність установлення податку. Вона зумовлена однобічністю руху коштів від платника до держави. При цьому платник, на перший погляд, нічого не отримує замість цього, що означає відсутність зустрічних обов’язків держави. Кошти платника використовуються на задоволення суспільних потреб. Однак слід ураховувати, що безвідплатність є умовною через однобічність обов’язку платника.
3. Нецільовий характер податкового платежу, який означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб.
4. Безумовний характер податку. Ця ознака є продовженням попередньої ознаки і означає сплату податку, яка не пов’язана з жодними зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, мабуть, найбільш характеризують сутність податку і вирізняють його із системи інших платежів.
5. Податок - це платіж, що надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків між бюджетами, фондами здійснюється відповідно до бюджетної класифікації двома основними шляхами: закріплення податку за певним бюджетом чи розподіл його між бюджетами.
6. Обов’язковий характер стягнення податків, що забезпечує нагромадження коштів у дохідній частині бюджету. За цією ознакою закріплюється на конституційному рівні сплата податків як першочерговий обов’язок громадян.
7. Безповоротний характер податку. Ймовірно, ця ознака не потребує особливих коментарів, хоча варто звернути увагу на такий аспект. В кінцевому рахунку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлені суспільство і кожний його індивід, і в цьому розумінні податки ніби повертаються до платника.
8. Податок — це платіж, що здійснюється у грошовій формі. Тобто податок до бюджету вноситься у грошовій формі.
дякуючі юрист Вікторія
#17014
Відповідь Наталії Балюх зі Львова:

Аграрне право.
відповідь юриста:
Характеристика Указів Президента з аграрних відносин

Постанови Верховної Ради України та укази Президента Украї¬ни в системі права посідають проміжне місце між законами Укра¬їни й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.
Президент України в межах повноважень видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рі¬шення.
Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й організа¬ціями, незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Вод¬ночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 1997 р. видано Указ Президента України "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земель¬них ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначен¬ня. 1998 р. Верховна Рада України ухвалила одноймен¬ний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента Украї¬ни перестав діяти.
До указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від 10 листопада 1994 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", від 18 січня 1995 р. "Про заходи щодо ре¬формування аграрних відносин", від 29 квітня 1998 р. "Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу Ук¬раїни", від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки'", від 29 січня 2001 р. "Про заходи щодо забезпечення за¬хисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сек¬тора економіки" та ін., які мають нормативний характер і регулю¬ють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.
дякуючі юрист Вікторія
#17034
Допомога у кримінальному праві

ЗЛОЧИН І ЙОГО ВИДИ
злочин – це:
передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
П. 1 ст.11.

В якій відповіді названа ознака злочину?
Суб'єкт
Діяння (дія або бездіяльність).

В якій відповіді названа ознака злочину?
Суспільна небезпека.

В якій відповіді названа ознака злочину?
Суспільно небезпечні наслідки.

В якій відповіді названа ознака злочину?
Винність.

В якій відповіді названа законодавча ознака злочину?
Караність.

Передбачене КК суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність
с злочином лише тоді, якщо воно вчинене:
суб'єктом злочину;

Суспільна небезпека-це:
обов'язкова ознака будь-якого злочину;

Злочинний намір - це:
не ознака злочину;

Діяння (дія або бездіяльність) - це:
обов'язкова ознака будь-якого злочину;

Винність - це:
обов'язкова ознака будь-якого злочину;

Кримінальна протиправність - це:
не ознака злочину;

Караність - це:
обов'язкова ознака будь-якого злочину;


Антидержавні погляди - це:
не ознака злочину;

Антисоціальні якості особи - це:
не ознака злочину;

Низькі мотиви і злочинна мета - це:
не ознака злочину;

Антидержавні та антисоціальні переконання, настрої, думки - це:
не ознака злочину;

Суспільно небезпечний стан особи - це:
не ознака злочину;

Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) є злочином, якщо воно:
прямо визнане таким КК;

Дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки:
не є злочином;

Особа, яка вчинила дію або бездіяльність, що лише формально містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки:
не підлягає кримінальній відповідальності;

Дія або бездіяльність, яка лише формально містить ознаки будь -якого діяння, передбаченого кримінальним законом, не є злочином, якщо вона:
через малозначність не становить суспільної небезпеки;

Дія або бездіяльність є такою, яка лише формально містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тільки тоді, якщо вона:
Не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі;

Чинний КК поділяє злочини залежно від ступеня їх тяжкості на:
тяжкі злочини;
особливо тяжкі злочини;
злочини невеликої тяжкості;
злочини середньої тяжкості;

Згідно з чинним КК ступінь тяжкості злочину:
залежить від форми вини;
Згідно з чинним КК злочином середньої тяжкості є:
Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Згідно з чинним КК злочином, який не становить великої суспільної небезпеки, є :
Злочин, за який призначене покарання, не пов'язане з позбавленням волі.

Згідно з чинним КК злочином невеликої тяжкості є:
Злочин, за який призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

Згідно з чинним КК менш тяжким злочином є:
Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

Згідно з чинним КК тяжким злочином є:
Злочин, за який призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Ч.4 ст. 12.

Згідно з чинним КК малозначним злочином є:
Злочин, за який передбачене покарання, не пов'язане з позбавленням волі;

Згідно з чинним КК особливо тяжким злочином є:
Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років;
Злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі;

Згідно з чинним КК злочином особливої суспільної небезпеки є:
Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років;
Злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, є:
злочином середньої тяжкості;

Злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, є:
особливо тяжким злочином;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років або інше, більш м'яке покарання, є:
Злочином невеликої тяжкості;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років, є:
Тяжким злочином;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років, є:
Злочином невеликої тяжкості;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 10 років, є:
Тяжким злочином.

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 5 років, але не більше 10 років, є:
Тяжким злочином.

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі строком до 4 років, є:
Злочином середньої тяжкості.

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 2 роки, але не більше 5 років, є:
Злочином середньої тяжкості.

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше одного року, є:
Злочином невеликої тяжкості;

Злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі строком до 7 років, є:
Тяжким злочином.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину:
має кримінально-правове значення; ст.12

В яких відповідях названі показники (характеристики) злочинності?
Структура.
Динаміка.
Рівень.

Злочинність-це:
Відносно масове, історично мінливе, соціальне, суспільно-небезпечне, кримінально-правове явище, яке складається (включає в себе) із всієї сукупності злочинів, вчинених на певній території за відповідний період часу;

Структура злочинності - це:
Питома вага (доля, частка) і співвідношення різних груп (видів) вчинених злочинів, виділених (класифікованих) за тими чи іншими кримінально -
правовими або кримінологічними критеріями, у їх загальному числі за певний період часу на відповідній території;

Стан злочинності - це:
кількість зареєстрованих на певній території за відповідний період часу злочинів;

Динаміка злочинності - це:
Зміна стану, рівня, структури злочинності за той чи інший період часу на відповідній території;

Рівень (коефіцієнт) злочинності - це:
Виражена в абсолютних показниках (цифрах) уся кількість вчинених на певній території за відповідний період часу злочинів і осіб, які їх скоїли;
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 14

Недавно я наткнулся на сайт, который полностью пер[…]

це так

Привіт

Помощь юриста

привіт

Ще більше корисного та цікавого!