- 28-05-2016, 08:25:45
#17091
Історія держави та права Київської Русі.
Відповідь юриста:
Походження, основні редакції та списки Руської Правди.
Історія складення Руської Правди складна. Питання про її походження, а також час складання її найдавнішої частини повністю не досліджене. Деякі автори (наприклад академік Б. Греков) відносять це навіть до VII ст. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого, називаючи часом її видання 30-ті рр. IX ст. Суперечливим залишається і питання про місце видання Руської Правди. У деяких джерелах вказується Новгород, але більшість дослідників називає Київ.
Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених у ХІІІ-ХVІІ ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку права в Київській Русі.
Коротка редакція — найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Щоправда, останній належить більше до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливі варіанти датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепнін — з 30-ми рр. XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Ярославича (1265-1270 рр.).
Правду Ярослава Мудрого складено, ймовірно у 30-х рр. XI ст. Норми цієї Найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту переважно є життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті та її військового спорядження, її власність. Але немає норм, спрямованих на захист феодального землеволодіння.
Правду Ярославичів складено у 50 — 60-х рр. XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні верстви суспільства забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж нижчі верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.
Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди дослідники не мають єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складових цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської Правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які
перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення.
Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV ст. чи навіть XVII ст.
Загальна характеристика Руської Правди як джерела права Київської Русі.
Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не лише як пам'ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібні до капітулярів франкських королів з династії Каролінгів (VШ-ІХ ст.).
Руська Правда — це перший звід законів Київської Русі. У 1738 р. група російських істориків знайшла список Руської Правди в бібліотеці Російської Академії Наук. Як показали подальші дослідження, Руська Правда — це збірник галузей права, поділених досить умовно. Кожна наступна редакція чи кодифікація Руської Правди полягала у змістовній її переробці. Всі кодекси того часу називалися «Правдами». Руська Правда мала багато пережитків: кровна помста (злочин), самосуд, який не карався за Руською Правдою. Виклад норм права носив казуїстичний характер. Кожен конкретний випадок просто записувався у Руську Правду без загального формулювання і системи. Дуже багато справ мали характер приватного обвинувачення з ініціативи потерпілої сторони. Це норми звичаєвого права. В Руській Правді переважав приватний елемент над публічним, прослідковувалася повага до особи — справедливість закону до вільного громадянина. Разом з тим, зауважується також незалежне становище жінки. В силу свого правового навантаження, Руська Правда стала джерелом наступних кодифікацій і Литовських статутів. Руська Правда загалом містить чимало норм цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового і кримінального права, розрізняє мету і систему покарань, вказує на стадії та етапи процесуального права тих часів.
Законодавство того часу мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. Цивільне право міститься в Розширеній редакції Руської Правди. У статтях Руської Правди йшлося про способи встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок повернення власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у незаконному володінні іншої особи. Власник майна водночас міг вимагати від незаконного володільця не тільки повернення свого майна, а й сплати компенсації за користування ним. Руська Правда всіляко охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у значній сумі — 12 гривен. Аналіз норм Руської Правди дає право вважати, що об'єктами права власності були земля, коні, робоча худоба, одяг, зброя, знаряддя праці, товари для торгівлі та ін. З виникненням правового регулювання майнових відносин земля була найголовнішим серед об'єктів права власності. Основними формами земельної власності у Київській Русі були: 1) князівський домен; 2) боярська вотчина; 3) монастирська вотчина; 4) особиста вотчина церковних ієрархів; 5) земля громади (общини); 6) індивідуально-сімейна земельна ділянка; 7) незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких був великий князь як глава держави. Феодальна земельна власність була заснована переважно на князівських пожалуваннях. Джерелом її набуття спочатку була заїмка, тобто оновлення вільних земель зусиллям холопів і залежних селян. Пізніше головним способом набуття землі стало пряме її захоплення у сусідських територіальних громад (окняжіння, обоярення землі). А взагалі в Київській Русі основними способами набуття феодальної земельної власності були:
1) надання князем земель за службу і для служби;
2) освоєння вільних земель (заїмка, займанщина);
3) пряме захоплення общинних земель (окняжіння, обоярення);
4) купівля;
5) дарування;
6) міна;
7) спадкування.
Князі, у свою чергу, роздавали землі у користування своїм дружинникам, тіунам, слугам. Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж, позика, поклажа, особисте та речове наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене 2 роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за 3 роки (це становило 150 % боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо. Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій: рукостискання, зв'язування рук тощо. У деяких випадках вимагалася присутність свідків. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору, зокрема, коли це стосується нерухомості.
Спадкове право за Руською Правдою.
Спадкове право — найбільш повно врегульоване в Руській Правді (10 статей) і характеризувалося відверто неоднозначним підходом щодо спадкування різних верств населення. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів за відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя чи держави. Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. Заповіт — це ряд. Якщо людина помре без заповіту, то спадкувати будуть діти. Форма заповіту була усною. Заповіт — це розпорядження майном на випадок смерті. В Руській Правді існував принцип свободи заповіту, але ця свобода не була безмежною (з огляду на неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків). Вотчинні землі — це землі і нерухоме майно, які передавалися спадково; їх заповідали найближчим кровним родичам: єдине обмеження свободи заповіту за Руською Правдою. У разі спадкування за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. За їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався тільки обов'язок видати сестер заміж, виділивши їм придане. Спадщина між синами поділялася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримувати після смерті батька волю. Виморочне майно — це майно, яке ніхто не посідає і ніхто не спадкує (беззадниця).
Шлюбно-сімейне право за Руською Правдою.
Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил, регулювалося за церковними нормами і церковними статутами київських князів. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство. 3 прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), ускладнення, а то й невизнання розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки тощо, які прийшли на Русь із Візантії. Як і за візантійським правом, на Русі існував низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків (без згоди батьків втрачався спадок-придане) та відсутність близького споріднення (обмеження до 6 коліна по боковій лінії). Не допускався третій шлюб (нерозірваність шлюбу). Питанням розлучення відала церква. Вона дуже рідко дозволяла розірвання шлюбу. Обов’язковою умовою був обряд вінчання та церковний шлюб (без церковного шлюбу — подружжя недійсне). Дозволена кількість розлучень — 2 рази за Руською Правдою, спираючись на візантійське право і статути київських князів. Розширена редакція Руської Правди знала лише одну підставу для розлучення — зрада жінки, за ініціативою чоловіка. Візантійське право доповнює це питання — розлучення з ініціативи жінки, коли чоловік за 3 роки не був здатний до подружнього життя. З 10 ст. у Київській Русі ініціатива жінки у питаннях розлучення значно зросла: відсутність чоловіка протягом 5-ти років, або коли чоловік постригся в ченці. Такими підставами для чоловіка за візантійським правом були: коли жінка не ночує вдома, веде аморальний спосіб життя, зустрічається з іншими. Розлучення з ініціативи жінки за уставом Ярослава Мудрого передбачає: коли чоловік торгує її честю; коли чоловік замислив державну зраду; коли звинуватив її у зраді, але без доведення; при зраді самого чоловіка. Жінка після одруження переходила під владу чоловіка, але мала відокремлене майно. По смерті чоловіка, воно залишалося жінчиним, а після смерті жінки, майно переходило до її дітей. Заручини — це завдаток, коли сім’ї наречених обмінювалися матеріальними цінностями, які залишалися для батьків, як компенсація моральної шкоди у випадку розірвання заручин однією із сторін.
Кримінальне право за Руською Правдою.
За Руською Правдою поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, це було нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, хоч самого терміну Руська Правда і не знала (Коротка редакція). Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу: участь у змовах, бунтах, повстаннях тощо.
Велика увага приділялась майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалу, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів тощо — об’єкти злочину. Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа: за дії холопа відповідав його пан. При цьому, вік особи не обмежувався, включаючи дітей з 5-ти років.
Руська Правда передбачала відповідальність за такі види злочинів:
— злочини проти князівської влади;
— злочини проти релігії та церкви;
— злочини проти особи;
— майнові злочини;
— злочини проти сім'ї і моральності.
За суб’єктом і об’єктом злочину можна вивести систему злочинів, розрізнити структуру (склад) злочинів за Руською Правдою. Об’єктивна сторона злочину — це вираз назовні нашої поведінки. З цього випливає, що існує дві стадії вчинення злочину:
• замах на злочин;
• закінчений злочин.
Крім того, у Руській Правді вже розвинене поняття співучасті у злочині, але співучасники і виконавці ще не розмежовуються. Руська Правда вказує також на випадки перевищення меж необхідної самооборони (вбивство впійманого злодія, який чинив опір).
Суб’єктивна сторона — це ставлення до злочину правопорушника. Відповідно, наявні дві форми вини: умисел і необережність.
Руська Правда знає також пом’якшуючі (злочин у стані сп’яніння) і обтяжуючі (корисливий інтерес, груповий злочин, рецедив злочину) обставини злочину.
Відповідь юриста:
Походження, основні редакції та списки Руської Правди.
Історія складення Руської Правди складна. Питання про її походження, а також час складання її найдавнішої частини повністю не досліджене. Деякі автори (наприклад академік Б. Греков) відносять це навіть до VII ст. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого, називаючи часом її видання 30-ті рр. IX ст. Суперечливим залишається і питання про місце видання Руської Правди. У деяких джерелах вказується Новгород, але більшість дослідників називає Київ.
Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених у ХІІІ-ХVІІ ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку права в Київській Русі.
Коротка редакція — найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Щоправда, останній належить більше до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливі варіанти датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепнін — з 30-ми рр. XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Ярославича (1265-1270 рр.).
Правду Ярослава Мудрого складено, ймовірно у 30-х рр. XI ст. Норми цієї Найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту переважно є життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті та її військового спорядження, її власність. Але немає норм, спрямованих на захист феодального землеволодіння.
Правду Ярославичів складено у 50 — 60-х рр. XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні верстви суспільства забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж нижчі верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.
Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди дослідники не мають єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складових цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської Правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які
перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення.
Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV ст. чи навіть XVII ст.
Загальна характеристика Руської Правди як джерела права Київської Русі.
Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не лише як пам'ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібні до капітулярів франкських королів з династії Каролінгів (VШ-ІХ ст.).
Руська Правда — це перший звід законів Київської Русі. У 1738 р. група російських істориків знайшла список Руської Правди в бібліотеці Російської Академії Наук. Як показали подальші дослідження, Руська Правда — це збірник галузей права, поділених досить умовно. Кожна наступна редакція чи кодифікація Руської Правди полягала у змістовній її переробці. Всі кодекси того часу називалися «Правдами». Руська Правда мала багато пережитків: кровна помста (злочин), самосуд, який не карався за Руською Правдою. Виклад норм права носив казуїстичний характер. Кожен конкретний випадок просто записувався у Руську Правду без загального формулювання і системи. Дуже багато справ мали характер приватного обвинувачення з ініціативи потерпілої сторони. Це норми звичаєвого права. В Руській Правді переважав приватний елемент над публічним, прослідковувалася повага до особи — справедливість закону до вільного громадянина. Разом з тим, зауважується також незалежне становище жінки. В силу свого правового навантаження, Руська Правда стала джерелом наступних кодифікацій і Литовських статутів. Руська Правда загалом містить чимало норм цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового і кримінального права, розрізняє мету і систему покарань, вказує на стадії та етапи процесуального права тих часів.
Законодавство того часу мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. Цивільне право міститься в Розширеній редакції Руської Правди. У статтях Руської Правди йшлося про способи встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок повернення власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у незаконному володінні іншої особи. Власник майна водночас міг вимагати від незаконного володільця не тільки повернення свого майна, а й сплати компенсації за користування ним. Руська Правда всіляко охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у значній сумі — 12 гривен. Аналіз норм Руської Правди дає право вважати, що об'єктами права власності були земля, коні, робоча худоба, одяг, зброя, знаряддя праці, товари для торгівлі та ін. З виникненням правового регулювання майнових відносин земля була найголовнішим серед об'єктів права власності. Основними формами земельної власності у Київській Русі були: 1) князівський домен; 2) боярська вотчина; 3) монастирська вотчина; 4) особиста вотчина церковних ієрархів; 5) земля громади (общини); 6) індивідуально-сімейна земельна ділянка; 7) незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких був великий князь як глава держави. Феодальна земельна власність була заснована переважно на князівських пожалуваннях. Джерелом її набуття спочатку була заїмка, тобто оновлення вільних земель зусиллям холопів і залежних селян. Пізніше головним способом набуття землі стало пряме її захоплення у сусідських територіальних громад (окняжіння, обоярення землі). А взагалі в Київській Русі основними способами набуття феодальної земельної власності були:
1) надання князем земель за службу і для служби;
2) освоєння вільних земель (заїмка, займанщина);
3) пряме захоплення общинних земель (окняжіння, обоярення);
4) купівля;
5) дарування;
6) міна;
7) спадкування.
Князі, у свою чергу, роздавали землі у користування своїм дружинникам, тіунам, слугам. Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж, позика, поклажа, особисте та речове наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене 2 роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за 3 роки (це становило 150 % боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо. Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій: рукостискання, зв'язування рук тощо. У деяких випадках вимагалася присутність свідків. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору, зокрема, коли це стосується нерухомості.
Спадкове право за Руською Правдою.
Спадкове право — найбільш повно врегульоване в Руській Правді (10 статей) і характеризувалося відверто неоднозначним підходом щодо спадкування різних верств населення. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів за відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя чи держави. Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. Заповіт — це ряд. Якщо людина помре без заповіту, то спадкувати будуть діти. Форма заповіту була усною. Заповіт — це розпорядження майном на випадок смерті. В Руській Правді існував принцип свободи заповіту, але ця свобода не була безмежною (з огляду на неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків). Вотчинні землі — це землі і нерухоме майно, які передавалися спадково; їх заповідали найближчим кровним родичам: єдине обмеження свободи заповіту за Руською Правдою. У разі спадкування за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. За їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався тільки обов'язок видати сестер заміж, виділивши їм придане. Спадщина між синами поділялася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримувати після смерті батька волю. Виморочне майно — це майно, яке ніхто не посідає і ніхто не спадкує (беззадниця).
Шлюбно-сімейне право за Руською Правдою.
Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил, регулювалося за церковними нормами і церковними статутами київських князів. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство. 3 прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), ускладнення, а то й невизнання розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки тощо, які прийшли на Русь із Візантії. Як і за візантійським правом, на Русі існував низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків (без згоди батьків втрачався спадок-придане) та відсутність близького споріднення (обмеження до 6 коліна по боковій лінії). Не допускався третій шлюб (нерозірваність шлюбу). Питанням розлучення відала церква. Вона дуже рідко дозволяла розірвання шлюбу. Обов’язковою умовою був обряд вінчання та церковний шлюб (без церковного шлюбу — подружжя недійсне). Дозволена кількість розлучень — 2 рази за Руською Правдою, спираючись на візантійське право і статути київських князів. Розширена редакція Руської Правди знала лише одну підставу для розлучення — зрада жінки, за ініціативою чоловіка. Візантійське право доповнює це питання — розлучення з ініціативи жінки, коли чоловік за 3 роки не був здатний до подружнього життя. З 10 ст. у Київській Русі ініціатива жінки у питаннях розлучення значно зросла: відсутність чоловіка протягом 5-ти років, або коли чоловік постригся в ченці. Такими підставами для чоловіка за візантійським правом були: коли жінка не ночує вдома, веде аморальний спосіб життя, зустрічається з іншими. Розлучення з ініціативи жінки за уставом Ярослава Мудрого передбачає: коли чоловік торгує її честю; коли чоловік замислив державну зраду; коли звинуватив її у зраді, але без доведення; при зраді самого чоловіка. Жінка після одруження переходила під владу чоловіка, але мала відокремлене майно. По смерті чоловіка, воно залишалося жінчиним, а після смерті жінки, майно переходило до її дітей. Заручини — це завдаток, коли сім’ї наречених обмінювалися матеріальними цінностями, які залишалися для батьків, як компенсація моральної шкоди у випадку розірвання заручин однією із сторін.
Кримінальне право за Руською Правдою.
За Руською Правдою поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, це було нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, хоч самого терміну Руська Правда і не знала (Коротка редакція). Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу: участь у змовах, бунтах, повстаннях тощо.
Велика увага приділялась майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалу, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів тощо — об’єкти злочину. Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа: за дії холопа відповідав його пан. При цьому, вік особи не обмежувався, включаючи дітей з 5-ти років.
Руська Правда передбачала відповідальність за такі види злочинів:
— злочини проти князівської влади;
— злочини проти релігії та церкви;
— злочини проти особи;
— майнові злочини;
— злочини проти сім'ї і моральності.
За суб’єктом і об’єктом злочину можна вивести систему злочинів, розрізнити структуру (склад) злочинів за Руською Правдою. Об’єктивна сторона злочину — це вираз назовні нашої поведінки. З цього випливає, що існує дві стадії вчинення злочину:
• замах на злочин;
• закінчений злочин.
Крім того, у Руській Правді вже розвинене поняття співучасті у злочині, але співучасники і виконавці ще не розмежовуються. Руська Правда вказує також на випадки перевищення меж необхідної самооборони (вбивство впійманого злодія, який чинив опір).
Суб’єктивна сторона — це ставлення до злочину правопорушника. Відповідно, наявні дві форми вини: умисел і необережність.
Руська Правда знає також пом’якшуючі (злочин у стані сп’яніння) і обтяжуючі (корисливий інтерес, груповий злочин, рецедив злочину) обставини злочину.