- 06-01-2009, 13:39:02
#2064
Ви знаєте, я теж так думала, доки проблема не торкнулася моїх близьких. У моєї абсолютно здорової, молодої, інтелігентної подруги народилася дочка з Синдромом Дауна. Мама дуже переживала, як допомогти дівчинці стати повноцінною людиною в такому не простому суспільстві, де в кращому разі тільки дивлячись на такий діагноз дітей, приймають лише в коректувальні школи і сади. Я дуже співчувала їй, але однозначно зрозуміти, навіщо її дитині звичайний садок теж не могла – тому що я не вона, і я прийняла її доньку ось таку – «особливу», а вона ні. Доля розпорядилася таким чином, що вони переїхали в іншу країну Беларусь, де Слава Богу подібні проблеми – перестали бути проблемами. І Танюшка в 2.5 роки пішла в звичайний масовий сад. Зараз їй 4 роки і побачивши її цього літа я буквально здивувалася тим, на скільки ми помиляємося, що «особливі» по діагнозу діти мають бути відчужені від нормального життя. У садку Танечка швидко навчилася говорить і хай з дефектами, але її мова дуже логічна і зв'язна, вона прекрасно танцює і малює займається в творчому кружку, у неї багато друзів, а у мами – шанс, що її дитина всупереч діагнозу не чим не відрізняється від своїх однолітків і має шанс на повноцінне життя. Якраз після нашої зустрічі я побачила випуск українських новин, де розповідали про таких діток, про проблеми з яким стикаються батьки, починаючи з дитячого саду – пригадала Таню і подумала, як же їй повезло. Адже з дитинства вона просто не відчуває себе «не такій», вона зростає як всі дітки і збирається піти в школу – вчитися читати, і вже є успіхи, вона здорово запам'ятовує вірші, все розуміє і тягнеться до знань – так чому ж таким дітям, лише по одному діагнозу потрібно ставити клеймо «він не вивчеться – така його доля »? Адже найчастіше інтеграція особливих дітей у суспільстві не відбувається саме із-за нас – батьків здорових, нас не торкнулася така біда, і ми хочемо захистити себе від всього. Адже ми можемо їх прийняти. Я не говоритиму однозначно про всіх діток – є діти, батьки яких, бачивши їх проблеми і не намагаються віддати свою дитину у здоровий колектив, але якщо маля успішно наздоганяє однолітків – то чому ні? Чому якщо ми чуємо слово «особливий» - то асоціюємо його з психічною ненормальністю, з поганою адекватністю? І забувається про те, що такій проблемі як затримка в розвитку - потрібне просто здорове середовище. Я думаю, проблема нашої країни в тому, що немає індивідуального підходу до кожної дитини. У нас є підхід до діагнозу - є перелік, на який орієнтується мед. комісія і навіть не бачивши дитину, не дає йому дорогу у життя.