МамаТато

Усе, що ви маєте знати про дітей

Модератор: юрист Вікторія

дякуючі юрист Вікторія
#17091
Історія держави та права Київської Русі.

Відповідь юриста:
Походження, основні редакції та списки Руської Правди.
Історія складення Руської Правди складна. Питання про її походження, а також час складання її найдавнішої частини повністю не досліджене. Деякі автори (наприклад академік Б. Греков) відносять це навіть до VII ст. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого, називаючи часом її видання 30-ті рр. IX ст. Суперечливим залишається і питання про місце видання Руської Правди. У деяких джерелах вказується Новгород, але більшість дослідників називає Київ.
Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених у ХІІІ-ХVІІ ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку права в Київській Русі.
Коротка редакція — найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Щоправда, останній належить більше до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливі варіанти датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепнін — з 30-ми рр. XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Ярославича (1265-1270 рр.).
Правду Ярослава Мудрого складено, ймовірно у 30-х рр. XI ст. Норми цієї Найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту переважно є життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті та її військового спорядження, її власність. Але немає норм, спрямованих на захист феодального землеволодіння.
Правду Ярославичів складено у 50 — 60-х рр. XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні верстви суспільства забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж нижчі верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.
Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди дослідники не мають єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складових цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської Правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які
перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення.
Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV ст. чи навіть XVII ст.
Загальна характеристика Руської Правди як джерела права Київської Русі.
Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не лише як пам'ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібні до капітулярів франкських королів з династії Каролінгів (VШ-ІХ ст.).
Руська Правда — це перший звід законів Київської Русі. У 1738 р. група російських істориків знайшла список Руської Правди в бібліотеці Російської Академії Наук. Як показали подальші дослідження, Руська Правда — це збірник галузей права, поділених досить умовно. Кожна наступна редакція чи кодифікація Руської Правди полягала у змістовній її переробці. Всі кодекси того часу називалися «Правдами». Руська Правда мала багато пережитків: кровна помста (злочин), самосуд, який не карався за Руською Правдою. Виклад норм права носив казуїстичний характер. Кожен конкретний випадок просто записувався у Руську Правду без загального формулювання і системи. Дуже багато справ мали характер приватного обвинувачення з ініціативи потерпілої сторони. Це норми звичаєвого права. В Руській Правді переважав приватний елемент над публічним, прослідковувалася повага до особи — справедливість закону до вільного громадянина. Разом з тим, зауважується також незалежне становище жінки. В силу свого правового навантаження, Руська Правда стала джерелом наступних кодифікацій і Литовських статутів. Руська Правда загалом містить чимало норм цивільного, шлюбно-сімейного, спадкового і кримінального права, розрізняє мету і систему покарань, вказує на стадії та етапи процесуального права тих часів.
Законодавство того часу мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. Цивільне право міститься в Розширеній редакції Руської Правди. У статтях Руської Правди йшлося про способи встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок повернення власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у незаконному володінні іншої особи. Власник майна водночас міг вимагати від незаконного володільця не тільки повернення свого майна, а й сплати компенсації за користування ним. Руська Правда всіляко охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у значній сумі — 12 гривен. Аналіз норм Руської Правди дає право вважати, що об'єктами права власності були земля, коні, робоча худоба, одяг, зброя, знаряддя праці, товари для торгівлі та ін. З виникненням правового регулювання майнових відносин земля була найголовнішим серед об'єктів права власності. Основними формами земельної власності у Київській Русі були: 1) князівський домен; 2) боярська вотчина; 3) монастирська вотчина; 4) особиста вотчина церковних ієрархів; 5) земля громади (общини); 6) індивідуально-сімейна земельна ділянка; 7) незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких був великий князь як глава держави. Феодальна земельна власність була заснована переважно на князівських пожалуваннях. Джерелом її набуття спочатку була заїмка, тобто оновлення вільних земель зусиллям холопів і залежних селян. Пізніше головним способом набуття землі стало пряме її захоплення у сусідських територіальних громад (окняжіння, обоярення землі). А взагалі в Київській Русі основними способами набуття феодальної земельної власності були:
1) надання князем земель за службу і для служби;
2) освоєння вільних земель (заїмка, займанщина);
3) пряме захоплення общинних земель (окняжіння, обоярення);
4) купівля;
5) дарування;
6) міна;
7) спадкування.
Князі, у свою чергу, роздавали землі у користування своїм дружинникам, тіунам, слугам. Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж, позика, поклажа, особисте та речове наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене 2 роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за 3 роки (це становило 150 % боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо. Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій: рукостискання, зв'язування рук тощо. У деяких випадках вимагалася присутність свідків. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору, зокрема, коли це стосується нерухомості.
Спадкове право за Руською Правдою.
Спадкове право — найбільш повно врегульоване в Руській Правді (10 статей) і характеризувалося відверто неоднозначним підходом щодо спадкування різних верств населення. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів за відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя чи держави. Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. Заповіт — це ряд. Якщо людина помре без заповіту, то спадкувати будуть діти. Форма заповіту була усною. Заповіт — це розпорядження майном на випадок смерті. В Руській Правді існував принцип свободи заповіту, але ця свобода не була безмежною (з огляду на неповнолітніх дітей та непрацездатних батьків). Вотчинні землі — це землі і нерухоме майно, які передавалися спадково; їх заповідали найближчим кровним родичам: єдине обмеження свободи заповіту за Руською Правдою. У разі спадкування за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. За їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався тільки обов'язок видати сестер заміж, виділивши їм придане. Спадщина між синами поділялася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримувати після смерті батька волю. Виморочне майно — це майно, яке ніхто не посідає і ніхто не спадкує (беззадниця).
Шлюбно-сімейне право за Руською Правдою.
Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил, регулювалося за церковними нормами і церковними статутами київських князів. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство. 3 прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), ускладнення, а то й невизнання розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки тощо, які прийшли на Русь із Візантії. Як і за візантійським правом, на Русі існував низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків (без згоди батьків втрачався спадок-придане) та відсутність близького споріднення (обмеження до 6 коліна по боковій лінії). Не допускався третій шлюб (нерозірваність шлюбу). Питанням розлучення відала церква. Вона дуже рідко дозволяла розірвання шлюбу. Обов’язковою умовою був обряд вінчання та церковний шлюб (без церковного шлюбу — подружжя недійсне). Дозволена кількість розлучень — 2 рази за Руською Правдою, спираючись на візантійське право і статути київських князів. Розширена редакція Руської Правди знала лише одну підставу для розлучення — зрада жінки, за ініціативою чоловіка. Візантійське право доповнює це питання — розлучення з ініціативи жінки, коли чоловік за 3 роки не був здатний до подружнього життя. З 10 ст. у Київській Русі ініціатива жінки у питаннях розлучення значно зросла: відсутність чоловіка протягом 5-ти років, або коли чоловік постригся в ченці. Такими підставами для чоловіка за візантійським правом були: коли жінка не ночує вдома, веде аморальний спосіб життя, зустрічається з іншими. Розлучення з ініціативи жінки за уставом Ярослава Мудрого передбачає: коли чоловік торгує її честю; коли чоловік замислив державну зраду; коли звинуватив її у зраді, але без доведення; при зраді самого чоловіка. Жінка після одруження переходила під владу чоловіка, але мала відокремлене майно. По смерті чоловіка, воно залишалося жінчиним, а після смерті жінки, майно переходило до її дітей. Заручини — це завдаток, коли сім’ї наречених обмінювалися матеріальними цінностями, які залишалися для батьків, як компенсація моральної шкоди у випадку розірвання заручин однією із сторін.
Кримінальне право за Руською Правдою.
За Руською Правдою поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, це було нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, хоч самого терміну Руська Правда і не знала (Коротка редакція). Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу: участь у змовах, бунтах, повстаннях тощо.
Велика увага приділялась майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалу, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів тощо — об’єкти злочину. Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа: за дії холопа відповідав його пан. При цьому, вік особи не обмежувався, включаючи дітей з 5-ти років.
Руська Правда передбачала відповідальність за такі види злочинів:
— злочини проти князівської влади;
— злочини проти релігії та церкви;
— злочини проти особи;
— майнові злочини;
— злочини проти сім'ї і моральності.
За суб’єктом і об’єктом злочину можна вивести систему злочинів, розрізнити структуру (склад) злочинів за Руською Правдою. Об’єктивна сторона злочину — це вираз назовні нашої поведінки. З цього випливає, що існує дві стадії вчинення злочину:
• замах на злочин;
• закінчений злочин.
Крім того, у Руській Правді вже розвинене поняття співучасті у злочині, але співучасники і виконавці ще не розмежовуються. Руська Правда вказує також на випадки перевищення меж необхідної самооборони (вбивство впійманого злодія, який чинив опір).
Суб’єктивна сторона — це ставлення до злочину правопорушника. Відповідно, наявні дві форми вини: умисел і необережність.
Руська Правда знає також пом’якшуючі (злочин у стані сп’яніння) і обтяжуючі (корисливий інтерес, груповий злочин, рецедив злочину) обставини злочину.
дякуючі юрист Вікторія
#17177
Відповідаю на запитання Олега:
кримінально-виконавче право

Система курсу кримінально-виконавчого права
Система курсу кримінально-виконавчого права поділяється на дві частини — загальну й особливу.
У загальній частині висвітлені загальні питання теорії кримінально-виконавчого права: кримінально-виконавче законодавство України, предмет, метод, система норм і принципів кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система установ і органів виконання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених. Спеціально виокремлені проблеми законності при виконанні кримінальних покарань та історії кримінально-виконавчої системи і законодавства України.
В особливій частині розглядаються, передусім, питання виконання покарання у вигляді позбавлення волі: класифікація засуджених до позбавлення волі, правове регулювання застосування до засуджених основних засобів виправлення (режим, праця, виховна робота, навчання), матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування, особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних питань звільнення від відбування покарання і закріплення результатів виправлення. Розглядається також порядок виконання покарань без ізоляції від суспільства. Окремо вивчаються питання попереднього ув'язнення під варту і виконання кримінального покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон та арешту.

Поняття і значення принципів кримінально-виконавчого права.
Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами. Принципи кримінально-виконавчого права — це основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпе¬чують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.
Критерії, за якими положення та ідеї, виражені в законі, можуть бути віднесені до принципів кримінально-виконавчого права: 1)вони повинні відображати загальну спрямованість кримінально-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-виконавчої системи, а також предмет, завдання, функції кримінально-виконавчого законодавства;
2)у своїй сукупності вони мають пронизувати все кримінально-виконавче законодавство, вказувати на основні напрямки його розвитку й удосконалення; 3)вони повинні характеризуватися стабільністю; 4)вони мають бути внутрішньо погодженими та взаємопов'язаними і повинні становити систему.
Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме: 1)у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання; 2)у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс; 3)у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизуютьправа й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених; 4)в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства; 5) у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.Форми закріплення принципів у кримінально-виконавчому законі різні. Одні з них визначаються у вигляді формул, другі — у вигляді формул, що частково розкривають зміст того чи іншого принципу у поєднанні з конкретними нормами, треті — у сукупності певних норм.
Основні принципи кримінально-виконавчого права. Їх зміст і значення.
Принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.
Принцип справедливості-вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливості побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню.
Принцип поважання прав людини - в його основі знаходиться Загальна декларація прав людини, інші міжнародно-правові акти, що проголошують права й основні свободи людини й громадянина, а також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання.
Принцип гуманізму - в Україні людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Він реалізується у заходах виправного впливу: суспільно-корисній праці, інтенсивному психолого-педагогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвітньому навчанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок у місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.
Законність як принцип реалізується в точному й суворому дотриманні кримінально-виконавчого законодавства устано¬вами й органами виконання покарань, посадовими особами, праців¬никами організацій, що взаємодіють з установами й органами виконання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і
Принцип невідворотності виконання і відбування покарань установлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси.
Під джерелами кримінально-виконавчого права слід розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.
Основним джерелом кримінально-виконавчого права є Конституція України. Вона визначає, що прийняття законів (в тому числі й тих, що регулюють кримінально-виконавчі відносини) є компетенцією Верховної Ради України; до компетенції Президента України належить здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, повною мірою поширюються і на засуджених.
Основним законодавчим актом у сфері виконання/відбування кримінальних покарань є КВК. Як і кримінально-виконавче право, КВК складається із Загальної та Особливої частин, які поділяються на 5 розділів, що складаються з 26 глав та містять 166 статей і Прикінцеві положення.
До інших законів, що містять норми кримінально-виконав¬чого права, належить КК, Кодекс законів про працю України (КЗпП), Сімейний кодекс України (СК), а також:
— Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Цей Закон визначає правові основи організації та діяльності кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження;
— Закон України «Про застосування амністії в Україні»;
— Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».
Норми кримінально-виконавчого права містяться в указах Президента України. Так, Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань було затверджено Указом Президента України.
Джерелами кримінально-виконавчого права є також пос¬танови і розпорядження Кабінету Міністрів України.
Найбільш детальна регламентація порядку та умов виконання/відбування кримінальних покарань, інших питань діяль¬ності кримінально-виконавчої служби міститься у відомчих нормативно-правових актах, зокрема актах ДДУПВП.
Міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, є джерелами кримінально-виконавчого права, оскіль¬ки вони включені до національного законодавства. Порядок їх застосування в цьому випадку визначається порядком за¬стосування національного законодавства.
дякуючі юрист Вікторія
#17281
Інна питає з сімейного права: який порядок підтвердження недійсності або визнання недійсним шлюбу.

Відповідь юриста:
До підстав визнання шлюбу недійсним чинне законодавство відносить такі обставини:
а) недосягнення особою, яка уклала шлюб, шлюбного віку; б) відсутність добровільної згоди чоловіка та жінки, які уклали шлюб; в)укладання шлюбу з особою, яка в судовому порядку виз¬нана недієздатною; г)реєстрація шлюбу з особою, яка не усвідомлювала зна¬чення своїх дій або не могла керувати ними; ґ) перебування особи (осіб), які уклали шлюб, в іншому нерозірваному шлюбі; д) укладання шлюбу між близькими родичами; є) укладання шлюбу між усиновителем і усиновленою ним дитиною;ж) приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого подружжя чи їхніх нащадків; з) укладання шлюбу жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків под¬ружжя.
Для визнання шлюбу недійсним досить довести в суді наяв¬ність однієї із наведених вище обставин.
У ст. ст. 39—41 СК України побудовані три правові моделі визнання шлюбу недійсним:
1. Шлюб, який є недійсним. Тобто при укладанні шлюбу сторони допустили такі порушення умов його укладання, що він вважається недійсним уже в силу самих цих порушень і без рішення суду.
2. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду. Для визнання такого шлюбу недійсним має бути рішення суду, яке грунтується на доведених в судовому засіданні обставинах, що свідчать про порушення умов укладання шлюбу.
3. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Правові наслідки, які можуть настати в зв'язку з порушен¬ням умов укладання шлюбу, цілком залежать від суддівського бачення: суд може або визнати шлюб дійсним, незважаючи на порушення, або, зважаючи на них, визнати шлюб недійсним.
Закон визначає коло осіб, які можуть звернутися в суд з позовом про визнання шлюбу недійсним. Це особи, які мають особистий чи громадський інтерес: подружжя та особи, права яких порушені укладенням цього шлюбу, а також органи опіки та піклування чи прокурор.
Порушення умови добровільності вступу до шлюбу зачіпає особистий інтерес другого з подружжя, і тому саме він може вимагати визнання шлюбу недійсним.
Визнання шлюбу недійсним, як укладеного з порушенням принципу одношлюбності, може вимагати не тільки інший з подружжя, але і прокурор, оскільки в даному випадку порушений не тільки особистий, але і громадський інтерес.
Після смерті чоловіка (дружини), який перебував у недійсному шлюбі, з позовом до суду може звертатися особа, яка є спадкоємцем померлого (діти від першого шлюбу померлого, брати, сестри). Чоловік (дружина) від першого нерозірваного шлюбу може вимагати визнання шлюбу недійсним як при житті дружини (чоловіка), так і після її смерті, оскільки це пов'язано з правом спадкування пережилого чоловіка (дружини).
Позов про недійсність шлюбу, укладений з недієздатною особою внаслідок душевної хвороби чи недоумства, можуть подати батьки, органи опіки та піклування чи прокурор, оскільки на них лежить обов'язок охорони інтересів недієздатних, а також осіб, інтереси яких порушені укладенням такого шлюбу.
В законі визначено коло осіб, які мають право вимагати визнання шлюбу недійсним, внаслідок недосягнення подружжям шлюбного віку. Це неповнолітній чоловік (дружина), їх батьки, органи опіки і піклування чи прокурор.
Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його укладення. Цим самим анулюються всі права і обов'язки, які виникли з моменту реєстрації цього шлюбу.
Наслідки недійсності торкаються як особистих немайнових, так і майнових прав.
дякуючі юрист Вікторія
#17364
Леву з Києва підказую з кримінального права:

Кримінальне право України поділяється на дві частини - Загальну і Особливу. Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини; обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення та зняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини. Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння. Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи - виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальній частині КК (ст.19 співучасть). Загальна та Особлива частина нерозривно пов'язані між собою. Вони складають єдину галузь права - кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливо лише на основі положень, що містяться у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання про кримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчинення дається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якого покарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальність за вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи на крадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140. У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником, посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частини і за ч.1 ст.140 Особливої частини. Кримінальне право вивчає не тільки норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними органами та судом. У результаті дії кримінально-правової норми виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які й є суб'єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносин складає сукупність прав і обов'язків суб'єктів цих відносин. Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Щодо безробіття відповідаю Олексію:
Законом України "Про зайнятість населення" уперше був визначений правовий статус безробітного. Згідно зі ст. 2 Зако¬ну безробітними визнаються працездатні громадяни праце¬здатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстро¬вані в державній службі зайнятості як такі, що шукають робо¬ту, готові та здатні приступити до підходящої роботи.
Правовий статус безробітного включає основні (статутні) права і обов'язки та їх гарантії. Порядок призначення і ви¬плати допомоги по безробіттю, його розмір і терміни ви¬плати регулюються статтями 28—30 Закону України "Про зайнятість населення", Положенням про порядок реєстрації, перереєстрації і ведення обліку громадян, що шукають робо¬ту, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки і перепідготовки, затвердженим постановою Кабі¬нету Міністрів України від 27 квітня 1998 p. №578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та со¬ціальної політики України. — 1998. — №6).
Рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їхніми осо¬бистими заявами з 8 дня після реєстрації в центрі зайня¬тості за місцем проживання.
Не можуть бути визнані безробітними громадяни:
а) у віці до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації вироб¬ництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквіда¬цією підприємства, установи і організацій або скороченням чисельності (штату);
б) які уперше шукають роботу і не мають професії (спе¬ціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, що не потребує професійної підготовки;
в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої ро¬боти з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;
Востаннє редагувалось 15-07-2016, 21:44:36 користувачем юрист Вікторія, всього редагувалось 1 раз.
дякуючі юрист Вікторія
#17479
Юрію відповідь з кримінології

Поняття «злочинність неповнолітніх», її особливості та місце в системі злочинності
Злочинність неповнолітніх - це сукупність злочинів у суспільстві, скоєних особами у віці від 14 до 18 років. Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві.
Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна відповідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття.). Для злочинності неповнолітніх характерна підвищена латентність, оскільки багато злочинів, які скоюють неповнолітні, дорослими сприймаються як пустощі через недостатню соціальну зрілість. облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, крадіжки, розбійні напади) – за статистикою понад 50 %.
70. Кількісні та якісні показники злочинності неповнолітніх.
- відносна стабільність злочинності неповнолітніх;
- дедалі більшою мірою злочинність неповнолітніх орієнтується на корисливу злочинність (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);
- серед злочинів збільшується кількість таких, що потребують “кваліфікації” (квартирні крадіжки, викрадення авто-);
- злочинність неповнолітніх має тенденцію до “омолодження”. За даними спостережень одну п'яту суспільно небезпечних діянь неповнолітніх вчиняють малолітні, тобто особи, яким не виповнилось 14
- певне збільшення питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участь у тяжких злочинах;
- більшість злочинів вчиняється на тій території, де вони добре орієнтуються;
- зниження порогу мотивації при скоєнні злочинів — вчинення вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень через невагомий привід, а то й взагалі без приводу, виключна жорстокість окремих злочинів, цинізм;
- поява “нетрадиційних” злочинів (ритуальних вбивств, самозахоплень, вандалізму тощо);
- кількісне й якісне збільшення так званих фонових проявів;
- дедалі частіше об’єднання неповнолітніх з дорослими злочинцями, які стають керівниками, порадниками і навіть співвиконавцями злочинів;
- підвищення рівня організованості злочинності неповнолітніх, створення кримінальних груп
71. Кримінологічна характеристика неповнолітніх осіб, що вчиняють злочини.
Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років до 18.Стосовно кримінологічної характеристики особи неповнолітнього злочинця зауважимо, що їй властиві певні біологічні та психологічні особливості: брак соціального досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу; прагнення показати себе дорослим, самоствердитись; продемонструвати незалежність, відсутність почуття страху, зневажливе ставлення до небезпеки, кримінальної відповідальності; злочинна “романтика", готовність “узяти на себе" чужу провину, плазування перед досвідченими злодіями-рецидивістами; втрата почуття відповідальності перед сім’єю і суспільством за свою поведінку і майбутнє; орієнтування на єдину мить, невигадливу втіху тощо.
До основних належать такі типи неповнолітніх злочинців: - особи, які взагалі спрямовані позитивно, скоюють злочин з легковажності, через непідготовленість до правильного виходу із ситуації, що склалася, а також через випадковий збіг обставин; - особи, яких до злочину призвела ситуація, що виникла в результаті нестійкості загальної спрямованості особи; - особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталеності; - особи із сформованою стійкою антисоціальною спрямованістю (мають кримінальний досвід).
дякуючі юрист Вікторія
#17547
Джерела цивільного процесуального права.
Джерелами ЦП права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах.
- КУ розділ УІІІ, ІІ (статті відносно статусу громадян 24, 29, 31, 32, 55, 59);
- Закони України, перш за все ЗУ “Про судоустрій” (1982);
- ЦПК України;
- ЦК України (правило про допустимість засобів доказування, ст.42-47 ЦК);
- Кодекс про шлюб та сім‘ю (розкриває права і обов‘язки, склад осіб, визначає правила порушення справ в суді про позбавлення батьківських прав та в усіх спорах про дітей);
- КЗпП (підвідомчість судових трудових справ, ст.221, 227, 229 КЗпП);
- ЗУ “Про прокуратуру” (1991) (визначає права і обов‘язки прокурора в участі прокурора в цивільному судочинстві);
- ЗУ “Про місцеве самоврядування” від 21.05.97.;
- Укази Президента України та постанови КМУ, міжнародні угоди;
- Керівні роз‘яснення, що даються постановами Пленуму ВС України (є обов‘язковими для виконання всіма судовими установами України, але такі постанови не мають нормативного характеру);
- Декрет “Про державне мито”.
дякуючі юрист Вікторія
#17609
Анатолій питає щодо СБУ як орган боротьби з контрабандою


Відповідь юриста:

Досудове слідство в справах про контрабанду провадиться слідчими служби безпеки і є формою розслідування цих кримінальних справ. На ці органи також покладається обов'язок доказування.
Повноваження слідчого закріплені в ст. 40 КПК України і визначаються обсягом належних йому прав та обов'язків, його взаємовідносин з прокурором і керівником слідчого підрозділу.
Слідчий, як суб’єкт доказування, є процесуально самостійною особою, наділеною достатніми повноваженнями для прийняття процесуальних рішень у справі, визначення спрямування розслідування, вибору процесуальних засобів встановлення істини. Всі рішення в справі він приймає за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на оцінці зібраних ним доказів.
Слідчий, обов'язком якого є доказування в кримінальному процесі винності чи невинуватості особи, зобов’язаний всесторонньо та вичерпно зібрати і перевірити докази, дослідити з метою повного розкриття злочину всі версії, які виникли по справі, встановити і притягнути до відповідальності всіх винних, встановити невинуватість осіб, які безпідставно підозрюються в скоєнні злочину, виявити та прийняти міри до усунення причин і умов, які можуть надалі бути стимулятором щодо здійснення злочину, здійснювати в межах своєї компетенції виховну роботу, проявляти ініціативу, активність у викритті злочинців та охороні прав громадян.
Слідчий у кримінальному провадженні щодо контрабанди вправі давати оперативним підрозділам митних органів письмові доручення і вказівки про провадження слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій і вимагати від цих органів допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу митних органів (як правило, це інспектор служби боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил) користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.
Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним підрозділом. (ст. 41 КПК).
Однією з найбільш поширених форм зазначеної взаємодії є доручення та вказівки слідчого органу дізнання про проведення оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі, яка знаходиться у провадженні слідчого. Зазначимо, що митні органи отримали право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, але лише з червня 2013 р.
Згідно ст. 40 КПК до повноважень слідчого належать: починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом;
2) проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених цим Кодексом;
4) призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом;
5) звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;
6) повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру;
7) за результатами розслідування складати обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру та подавати їх прокурору на затвердження;
8) приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених статтею 284 цього Кодексу;
Слідчий зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі.
Слідчий є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.
Зрозуміло, що основна процесуальна робота в справі має бути виконана самим слідчим по збиранню, перевірці й оцінці доказів, прийняттю процесуальних рішень.
Слідчий з самого початку прийняття справи до свого провадження всі дії повинен фіксувати у протоколах слідчих дій. Все, що фіксується у протоколах, є результатом осмислення об’єктивної дійсності слідчим і стає засобом доказування.
Аналізуючи цей суб’єкт доказування в кримінальному судочинстві, слід наголосити ще раз про те, що саме на органі досудового слідства лежить основна робота щодо зібрання доказів в кожній конкретній справі. Це великий обсяг роботи, який потребує від слідчого професійного знання, компетентності, витримки та інших просто людських знань, зокрема, відповідальності до дорученої роботи. Саме на цих першоджерелах буде будуватись обвинувачення особи, а тут помилки не має бути.
Закон містить вичерпний перелік випадків, коли для прийняття й реалізації рішень слідчого потрібно одержати згоду прокурора або ж необхідно, щоб він затвердив ці рішення, чи рішення суду.
дякуючі юрист Вікторія
#17634
Дмитро питає з конституційного права:

Відповідь юриста

Реалізація конституційно-правових норм
Під реалізацією норм конституційно-процесуального права розуміють здійснення суб’єктами конституційно-процесуального права належних їм юридичних прав і обов’язків. У процесі реалізації цих прав і обов’язків виникають конституційно-процесуальні відносини, тобто врегульовані нормами конституційно-процесуального права суспільні відносини, які виникають з приводу реалізації встановлених нормами конституційно-процесуального права суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, носіями яких виступають учас­ники цих відносин.
Конституційно-процесуальні відносини характеризуються тим, що:
а) нерозривно пов’язані з нормами конституційного права, ви­никають і здійснюються на їх основі;
б) полягають у реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин;
в) встановлюють порядок втілення в життя норм конституцій­ного матеріального права;
г) охороняються державою, забезпечуються заходами юридич­ного впливу.
У структурі конституційно-процесуальних відносин виділяють такі елементи:
• суб’єкти;
• об’єкти;
• зміст.
Суб’єкти конституційно-процесуальних відносин це індивідуальні та колективні суб’єкти права, які використовують свою конституційну правосуб’єктність для реалізації належних їм суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, визначених нормами конституційного права. Суб’єктами конституційно-процесуальних відносин можуть бути:
1) фізичні особи (індивідуальні суб’єкти):
• громадяни України;
• іноземні громадяни;
• особи без громадянства (апатриди);
• особи з подвійним громадянством (біпатриди);
2) юридичні особи (колективні суб’єкти):
• державні органи, підприємства, установи, організації;
• органи місцевого самоврядування;
• комерційні організації;
• громадські об’єднання;
3) держава:
• власне держава;
• державні утворення;
• адміністративно-територіальні одиниці;
4) соціальні спільноти:
• народи;
• нації;
• етнічні групи.
Особливість суб’єктів конституційно-процесуальних відносин полягає в тому, що вони мають різні за обсягом права та обов’язки (неоднакові права і обов’язки мають народ України і держава Укра­їна, громадяни України та іноземці і особи без громадянства тощо). іншою рисою суб’єктів цих відносин є особливий механізм реалізації їх правосуб’єктності. В одних випадках така реалізація здійснюєть­ся безпосередньо через норми конституційного та конституційно-процесуального права, в інших випадках — через норми інших галу­зей права. специфіка деяких суб’єктів цих відносин полягає в тому, що вони виступають лише як учасники конституційно-процесуальних відносин і не можуть бути суб’єктами інших видів правовідносин (на­приклад територіальні утворення).
Слід відзначити, що держава і соціальні спільноти, якщо гово­рити про них як про суб’єктів права, не можуть вважатися безпосе­редніми суб’єктами конституційно-процесуальних відносин. оче­видно, що соціальні спільноти, враховуючи ступінь їх персоніфікації і рівень організованості, в більшості випадків діють через державу і державні утворення. Хіба що при проведенні виборів і референдумів вони виступають як самостійні учасники правовідносин і можуть розглядатися конституційно-процесуальним правом як його безпо­середні суб’єкти. В свою чергу, держава також не має ані правоздат­ності, ані дієздатності. Будучи особливим колективним суб’єктом правовідносин, вона не наділена спеціальною компетенцією і діє, як правило, через свої органи, які від її імені безпосередньо реалізу­ють її повноваження з управління суспільними справами. поняття правосуб’єктності до неї не застосовується, оскільки держава як су­веренна організація користується правом самостійно визначати для себе коло обов’язків і повноважень.
Діяльність суб’єктів конституційно-процесуальних відносин з реалізації наданих їм прав і обов’язків пов’язана з об’єктами цих відносин. Об’єкти конституційно-процесуальних відносин це соціальні явища, з приводу яких суб’єкти конституційно-правових від­носин вступають у відносини з приводу реалізації їх взаємних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріального права. Конституція України до переліку таких об’єктів відносить: конституційний лад, народний і державний суверенітет, громадян­ство, державну територію, державну символіку, мову, політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бю­джет, природні об’єкти права власності народу тощо. специфічним об’єктом конституційно-процесуальних відносин є публічна влада і способи її здійснення.
До об’єктів конституційно-процесуальних відносин нематері­ального (духовного) характеру належать найвищі соціальні цінності, гарантовані Конституцією — людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека, а також історична свідомість, тради­ції і культура української нації, етнічна, культурна, мовна і релігій­на самобутність корінних народів і національних меншин України, спільна культурна спадщина, національно-культурні і мовні потреби громадян тощо.
Особливістю конституційно-процесуальних відносин є нерівноправність їх суб’єктів, обумовлена дією принципу влади і підпорядкування, коли одні суб’єкти виступають правомочними сторонами, а інші — правозобов’язаними.
Зміст конституційно-процесуальних відносин характеризується складною структурою. Він виявляється через конституційно-правовий статус їх суб’єктів. для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.
дякуючі юрист Вікторія
#17635
Принципи екологічного права України
Екологічне право як система ґрунтується й реалізується на основі вироблених теорією та практикою принципів. Вони є науковою основою досягнення цілей правового регулювання в екологічній сфері.
Серед правознавців немає одностайності щодо кількісного визначення і класифікації цих принципів. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює перелік принципів, які безпосередньо стосуються практичної діяльності щодо охорони довкілля (ст. 3). А оскільки ця діяльність регулюється екологічним правом, то відповідні принципи стосуються і його.
Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Вони розвиваються разом із динамічним розвитком як національного, так і міжнародного екологічного права.
Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:
—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обґрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника. 3 ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового регулювання екологічних відносин;
—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);
—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У них зазначається, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку країни.
—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;
—раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтворення відновлювальних при­родних ресурсів; недопущення у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;
—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;
—доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;
—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;
—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права (статті 55, 66 Конституції ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкцій;
— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принципові засади національного екологічного права стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими державами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.
дякуючі юрист Вікторія
#17891
Ознаки злочинності
Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспіль¬ству загалом, так і конкретним його членам зокрема.
Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність є історично мінливим явищем. Злочинність є перехідним явищем. Злочинність має кримінально-правову характеристику, не статистична сукупність злочинів, а власне явище. Злочинність - цілісна су¬купність, система злочинів.
Злочинність складається з конкретних злочинів, вчине¬них на певній території у відповідний період часу.
Злочинності притаманна іррегулярність. Злочинність має масовий характер. Злочинність характеризується стійкістю.
Кримінологічна характеристика злочинності.
Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (су¬купність злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і жінок ділиться, у свою чергу, на злочинність дорослих та неповнолітніх осіб.
Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є: 1)рівень злочинності; 2)коефіцієнти злочинності; 3)динаміка злочинності; 4)географія злочинності; 5)структура злочинності; 6)характер злочинності; 7)"ціна" злочинності; 8)стан злочинності-це сукупність усіх показників, які ха¬рактеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.

Кількісні показники злочинності.
До кількісних показників належать: стан злочинності, об’єм злочинності, рівень (коефіцієнт, індекс) злочинності, динаміка злочинності.
Стан злочинності – це кількість вчинених злочинів і осіб, що їх вчинили, на певній території за певний час. Показники виражаються у абсолютних цифрах. Враховуються засуджені особи і звільнені по амністії.
Рівень злочинності (коефіцієнт) – це відносний кількісний показник, що вираховується із числа злочинів і злочинців, вчинених на певній території і за певний період, з розрахунку на певну кількість населення.
Динаміка злочинності – зміна її стану, рівня і структури за певний період часу. На неї впливають: соціальні фактори, юридичні факти (зміна законодавства, розкриття злочинів…)
Рівень ряду - це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що відображений у конкретному ряді.
До основних показників динаміки відносять:
Абсолютний приріст (зниження) - це різниця між рівнями минулого та попереднього періодів, відображена в абсолют¬них показниках.
Темп росту (зниження) - відсотковий показник рівня мину¬лого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).
Темп приросту (зниження) - відсотковий показник відношен¬ня приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб).

33. Якісні показники злочинності.
До якісних показників злочинності належать:
Характер злочинності – частка найбільш небезпечних злочинів в структурі злочинності, а також характеристика осіб злочинців. Показує ступінь суспільної небезпеки злочинності, виходячи зі ступеня суспільної небезпеки певних злочинів чи їх груп, що її формують, а також осіб, що вчинили злочини.
Структура злочинності – частка тих чи інших злочинів (чи злочинців), в загальній сукупності злочинів (злочинців), взятих за 100%.
Географія злочинності (територіальна поширеність) –поширення її по різних регіонах (територіях) держави, яка визначається за допомогою показників – питома вага злочинності регіону у загальній кількості злочинів, вчинених у країні а також регіональні коефіцієнти злочинності.
Ціна злочинності – показник обсягу заподіяної шкоди, включаючи витрати держави на боротьбу зі злочинністю.
Латентність – сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці.(сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам).
дякуючі юрист Вікторія
#17892
12. Договори по реалізації сільськогосподарської продукції.
Аграрні товаровиробники мають право на договірній основі реалізувати продукцію за державним контрактом, за спотовими, форвардними, ф'ючерсними контрактами, за опціонами, через біржу, торговий дім і т. ін. Закупівля с/г продукції заготівельними організаціями та державою в товаровиробників здійснюється здебільшого за договором контрактації. Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельно¬му) або переробному підприємству чи організації (надалі — кон¬трактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асорти¬менті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийня¬ти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту досягнен¬ня сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов.
За договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язу¬ється передати другій стороні у власність один товар в обмін на ін¬ший. Свого часу застосування цих договорів у с/г відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони позбавляють то¬варовиробників обігових коштів.
Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції - основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф'ючерсний контракти, які є деривативами. Фор¬вардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зо¬бов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту; будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності зго¬ди іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф'ючерсний контракт засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зо¬бов'язань сторонами контракту
дякуючі юрист Вікторія
#17922
Запитання від Ігоря з Житомира: як відбувається реалізація конституційно-правових норм?

Відповідь юриста:
Під реалізацією норм конституційно-процесуального права розуміють здійснення суб’єктами конституційно-процесуального права належних їм юридичних прав і обов’язків. У процесі реалізації цих прав і обов’язків виникають конституційно-процесуальні відносини, тобто врегульовані нормами конституційно-процесуального права суспільні відносини, які виникають з приводу реалізації встановлених нормами конституційно-процесуального права суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, носіями яких виступають учас­ники цих відносин.
Конституційно-процесуальні відносини характеризуються тим, що:
а) нерозривно пов’язані з нормами конституційного права, ви­никають і здійснюються на їх основі;
б) полягають у реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституційно-правових відносин;
в) встановлюють порядок втілення в життя норм конституцій­ного матеріального права;
г) охороняються державою, забезпечуються заходами юридич­ного впливу.
У структурі конституційно-процесуальних відносин виділяють такі елементи:
• суб’єкти;
• об’єкти;
• зміст.
Суб’єкти конституційно-процесуальних відносин це індивідуальні та колективні суб’єкти права, які використовують свою конституційну правосуб’єктність для реалізації належних їм суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, визначених нормами конституційного права. Суб’єктами конституційно-процесуальних відносин можуть бути:
1) фізичні особи (індивідуальні суб’єкти):
• громадяни України;
• іноземні громадяни;
• особи без громадянства (апатриди);
• особи з подвійним громадянством (біпатриди);
2) юридичні особи (колективні суб’єкти):
• державні органи, підприємства, установи, організації;
• органи місцевого самоврядування;
• комерційні організації;
• громадські об’єднання;
3) держава:
• власне держава;
• державні утворення;
• адміністративно-територіальні одиниці;
4) соціальні спільноти:
• народи;
• нації;
• етнічні групи.
Особливість суб’єктів конституційно-процесуальних відносин полягає в тому, що вони мають різні за обсягом права та обов’язки (неоднакові права і обов’язки мають народ України і держава Укра­їна, громадяни України та іноземці і особи без громадянства тощо). іншою рисою суб’єктів цих відносин є особливий механізм реалізації їх правосуб’єктності. В одних випадках така реалізація здійснюєть­ся безпосередньо через норми конституційного та конституційно-процесуального права, в інших випадках — через норми інших галу­зей права. специфіка деяких суб’єктів цих відносин полягає в тому, що вони виступають лише як учасники конституційно-процесуальних відносин і не можуть бути суб’єктами інших видів правовідносин (на­приклад територіальні утворення).
Слід відзначити, що держава і соціальні спільноти, якщо гово­рити про них як про суб’єктів права, не можуть вважатися безпосе­редніми суб’єктами конституційно-процесуальних відносин. оче­видно, що соціальні спільноти, враховуючи ступінь їх персоніфікації і рівень організованості, в більшості випадків діють через державу і державні утворення. Хіба що при проведенні виборів і референдумів вони виступають як самостійні учасники правовідносин і можуть розглядатися конституційно-процесуальним правом як його безпо­середні суб’єкти. В свою чергу, держава також не має ані правоздат­ності, ані дієздатності. Будучи особливим колективним суб’єктом правовідносин, вона не наділена спеціальною компетенцією і діє, як правило, через свої органи, які від її імені безпосередньо реалізу­ють її повноваження з управління суспільними справами. поняття правосуб’єктності до неї не застосовується, оскільки держава як су­веренна організація користується правом самостійно визначати для себе коло обов’язків і повноважень.
Діяльність суб’єктів конституційно-процесуальних відносин з реалізації наданих їм прав і обов’язків пов’язана з об’єктами цих відносин. Об’єкти конституційно-процесуальних відносин це соціальні явища, з приводу яких суб’єкти конституційно-правових від­носин вступають у відносини з приводу реалізації їх взаємних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріального права. Конституція України до переліку таких об’єктів відносить: конституційний лад, народний і державний суверенітет, громадян­ство, державну територію, державну символіку, мову, політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бю­джет, природні об’єкти права власності народу тощо. специфічним об’єктом конституційно-процесуальних відносин є публічна влада і способи її здійснення.
До об’єктів конституційно-процесуальних відносин нематері­ального (духовного) характеру належать найвищі соціальні цінності, гарантовані Конституцією — людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека, а також історична свідомість, тради­ції і культура української нації, етнічна, культурна, мовна і релігій­на самобутність корінних народів і національних меншин України, спільна культурна спадщина, національно-культурні і мовні потреби громадян тощо.
Особливістю конституційно-процесуальних відносин є нерівноправність їх суб’єктів, обумовлена дією принципу влади і підпорядкування, коли одні суб’єкти виступають правомочними сторонами, а інші — правозобов’язаними.
Зміст конституційно-процесуальних відносин характеризується складною структурою. Він виявляється через конституційно-правовий статус їх суб’єктів. для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. так, у значній частині цих відносин права та обов’язки суб’єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.
дякуючі юрист Вікторія
#17935
Олег з Покровська питає:
в кримінальному праві що є показання підозрюваного?

Відповідь юриста:

Показання підозрюваного – це повідомлення особи, яка в установленому законом порядку була затримана , а також особи, до якої застосовано запобіжний захід на встановлений законом строк.
Підозрюваний має право знати, на якій підставі його затримано і чому до нього застосовано запобіжний захід, а також вправі давати пояснення і подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, та на всі дії слідчого.
Оскільки право підозрюваного давати пояснення і показання є одним із засобів його захисту, то він, як і обвинувачений, не може нести відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Показання підозрюваного можуть бути отримані при допиті і тільки в добровільному порядку. Підозрюваному також необхідно роз'яснити положення ст.63 Конституції України. Орган дізнання, слідчий зобов'язані допитати підозрюваного, надати йому можливість викласти свої показання, здійснити своє право на захист.
Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, які стали підставою для його затримання (виявлення предметів контрабанди тощо) або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі (ч. Ст. 73 КПК).
Показання підозрюваного можуть містити не тільки дані про певні факти, але і їх пояснення. Предмет показань підозрюваного визначений у ч.1 ст.73 КПК. Більш конкретно він визначається змістом того документа, винесення якого вводить підозрюваного в процес. Як в постанові про застосування як запобіжного заходу взяття під варту, так і в протоколі затримання повинна бути вказівка на контрабанду як злочин, який, як передбачається, вчинив підозрюваний. Тому змістом показань підозрюваного можуть бути дані про будь-які факти, пов'язані з вчиненням контрабанди, а також факти щодо виявлення слідів злочину.
Обсяг показань підозрюваного значною мірою залежить від змісту протоколу затримання і постанови про застосування як запобіжного заходу взяття під варту. Ознайомившись з протоколом, постановою, підозрюваний може інколи і не дати розгорнутих показань. Причинами цього можуть бути невинність підозрюваного або його небажання давати показання. У будь-яких випадках слідчий чи особа, яка проводить дізнання, змушені більш конкретно, ніж це відображено в протоколі, постанові, довести до відома підозрюваного про підстави підозри, про наявність окремих, а інколи і всіх доказів, які є в матеріалах справи.
Показання підозрюваного – доказ, який підлягає перевірці нарівні з іншими доказами у справі. При оцінці показань підозрюваного необхідно враховувати психічний стан особи в момент її затримання чи взяття під варту.
дякуючі юрист Вікторія
#18077
Для Таміли з Києва знайшла наступне:

Перший Сімейний кодекс України 1919 року
В основу першого Сімейного кодексу України — «Кодексу законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку» були покладені принципи перших декретів України «Про шлюб» та «Про розлучення».
Кодекс регламентував усі сторони сімейно-шлюбного життя і складався з 3-х книг: «Про акти громадянського стану», «Про шлюб і сім'ю», «Про опіку».
У першій книзі Кодексу встановлювався порядок ведення записів різних актів громадянського стану (народження, смерті, зміни прізвища та ін.), а також порядок встановлення громадянського стану осіб у випадку втрати книги запису чи неможливості з інших причин отримати з неї запис.
Друга книга Кодексу «Про шлюб і сім'ю» визначала основні принципи шлюбу, умови вступу до шлюбу, підстави визнання шлюбу недійсним. Також у Кодексі був спрощений порядок розлучення, зокрема «при наявності взаємної заяви, запис про розлучення в РАГСІ проводився зразу ж, а у випадку односторонньої заяви запис про це проводився лише, коли зацікавлений з подружжя подасть посвідчення про проведену ним трикратну публікацію про розлучення в місцевих «Известиях».'
У Кодексі України детально розроблене положення про рівність майнових і особистих прав подружжя, встановлювався обмежений строком обов'язок подружжя утримувати один одного після розлучення. За батьками визнавали рівні права і обов'язки по відношенню до дітей. Запроваджувався інститут позбавлення батьків їх прав. В основу регулювання майнових відносин батьків і дітей був покладений принцип роздільності майна.
У зв'язку з подіями громадянської війни Сімейний кодекс УРСР 1919 р. не був введений в дію і тому не став законодавчим актом. Проте він мав певну історичну цінність, як перша спроба проведення кодифікації сімейного законодавства в Україні.
дякуючі юрист Вікторія
#18106
Яка Відповідальність за договором купівлі-продажу.
Відповідь юриста:

Відповідальність може настати за невиконання будь-якої умови договору у вигляді сплати неустойки і відшкодування збитків.
Так, покупець, якому передано товар неналежної якості, має право вимагати від покупця на свій вибір: - пропорційного зменшення ціни; - безоплатного усунення недоліків в розумний строк; - відшкодування витрат на усунення недоліків.
Якщо недоліки товару настільки істотні, що їх неможливо усунути, покупець має право вимагати заміни товару або взагалі відмовитися від договору. Подавець також відповідає за продаж некомплектного товару, продаж товару без тари і упаковки, порушення асортименту тощо.
На покупця може бути покладена відповідальність за безпідставну відмову від оплати чи порушення строків оплати товару у вигляді неустойки.
Обов’язки продавця:
1) передати товар у власність покупцеві, у тому числі з доставкою товару (ст.ст. 662-665 ЦК);
2) передати приналежності товару та документи, що стосуються товару (ст. 666 ЦК);
3) зберігати проданий товар (ст. 667 ЦК);
4) страхувати товар (ст. 696 ЦК);
5) інші.
Обов’язки покупця:
1) прийняти товар від продавця (ст.ст. 655, 689 ЦК);
2) зберігати товар, не прийнятий ним (ст. 690 ЦК);
3) оплатити товар (ст. 692 ЦК);
4) страхувати товар (ст. 696 ЦК);
5) інші.
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 14

це так

Привіт

Помощь юриста

привіт

Привіт, як справи?

Ще більше корисного та цікавого!