Почали усі працювати з завзяттям та піснями. Батько Радомир, ладнаючи посівний інвентар, співає: «Не на ниві, не в полі, а дома, дома добрий господар у новій стодолі, у новій оборі пшеницю віє. Золото леліє». Мати йому підспівує: «Його жона в світлиці калачі пече». Їхня донька, Дара, яка вишиває святковий рушник, виводить «Їхні доньки золото прядуть». Дід Богодар закінчує: «А сини в стайні йдуть, коникам гриви чешуть, волам — сиванам їсти дають, криничною водою напувають». «Такі слова колись давно співалися в колядках, присвячених хліборобському святу засіванню землі зерном» — заходячи до господи, промовив хлопець, Світовид. «Наші далекі пращури — хлібороби, десь 7 тисяч літ тому, могли по розташуванню зірок та сузір`їв на небі, сонетку, фазам місяця спостерігати за земними явищами природи і прогнозувати свої хліборобські справи» — озвався батько. «Їм було відомо, що коли сузір’я, схоже на Плуг ( Оріон ) сходило на горизонті наступав день весіннього рівнодення».
А коли сонце сходило в сузір`ї Тура (Бика, Тельця, Вола) і наступало повнолуння починався Великдень засівання поля. «Тоді людина стає яром ( тобто в низині ), запрягає у яр-мо т-у-ра, промовляє: “Я — Ра-дію!” і починає о-ра-ти і засівати землю зерном (зе-ра-на )» — пояснив Світовид. «В прикметах погоди, прислів’ях, веснянках, колядках, щедрівках, піснях, дитячих казочках і легендах дійшли до нас знання і поради мудрих хліборобів» — промовила мати. «Хто шанує природу землі і живе з нею в гармонії, тому відкривається суть її законів!» — додав дід.
«Розкажи діду легенду про те, як плуг упав з неба!» — попросила дідуся, Дара. «Добре, онучко, слухай! — згодився Богодар і почав розповідати, — Жили колись дуже давно троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібралися вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі. А жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив: «Хочу оце поле зорати, засіяти зерном, зібрати врожай і хліба напекти людям на здоров’я!». Послухало небо його бажання та й спустило золотий плуг і золоте ярмо. Всміхнувся Яр і вклонився небесній сфері. Підійшов до них. Узяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запряг їх у плуг золотий, поорав поле та засіяв його полтвою-пшеницею дикою.
І зросла вона буйним колосом. Зібрав він свій перший врожай, намолов борошна, спік хліб і людей почастував, як обіцяв небесам. Потім Яр навчив людей хліб ростити. За це Великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. Став Яр Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускається він на землю в той весняний день, коли земля готова прийняти першу борозну плуга. Ото і є Великдень хлібороба».
Бабуся теж додала від себе: «Ось, яку я премудрість чула ще в дитинстві, послухай онучко. В чистім полі перед ведуть ратаї молодії. У них волики все половії. Ярем ця все буковії, сохи — яворові, сошники — мідянії, а воловоди — все шовковії. Добре ся там діє, два оре, а третій сіє. Не ори мілко й не сій рідко, бо вродить дідко. А виореш густо та посієш густо, то й не буде пусто«. Батько теж пригадав: «А ось моя приказка. Золотим плугом чотирма волами поорано, шістьма кіньми заволочено, золотом засіяно, дрібним дощем окроплено, ясним мечем загороджено!». Дара в задумі промовила: «Мало хто зна тепер сутність міфів, природних та господарчих свят, ритуальних дійств до них і традиції нашого роду.
А ось мені кортить дізнатися чому на Велик день печуть незвичайних форм хліб: куліч і бабку. І чому цей святковий хліб так зветься?». Бабуся охоче почала розповідати: " Висока форма кулічу облита білком і обсипана маком, то символ діючої запліднюючої сили, а форма бабки широкої із заглибленою у середині, куди кладеться яйце, що є символом вічного життя, то родюча і плодюча сила Природи.
Тож давайте, з Божої ласки, напечемо пухкого, духмяного святкового хлібу. І уславимо життя воскресіння! «Дозвольте і мені до свята спекти теж святковий куліч?» — запросилася онука. Бабуся ласкаво промовила: «Що ж дитинко, печі . Докладай і своїх рученят в Божу справу!». Мати взяла кошик і пішла до курника просити у своїх курочок яєць на Великдень. А коли повернулася до хати з повним кошиком, то показала усім найбільше яйце, яке знесла її улюблена курка: «Ось знесла до свята яйце, мов кулак. Та яке гарне! Схоже на білий світ, а в середині золотий жовток, мов сонечко в небі! Візьму його на писанку. Ходи-но, Дара, писанку писати!».
У чистих сорочках мати і донька сіли за святковий стіл, запалили воскову свічу від каганця ( або пічного вогню ). І запитала Дара бабуню: «А що треба писати на Великдень?» Бабуня всміхнулася онучці і промовила: «Щирі побажання Природі, світу білому, родині і своїй душі на радість!». «Намалюю я знаки сонечка золотого, дощику рясного, веселки барвистої та квітучої землиці рідної, острівної», — вирішила Дара. Дідусь, Богодар, почувши слова онучки, мудро промовив: «Яйце — то суть вічного буття., земного життя, душ предків, живих і нащадків нашого роду!" Мати показала як працювати писачком, а коли дівчинка закінчила роботу , похвалила її: «Гарно ж у тебе виходить!» Дара зраділа від тих слів матері і замріяно промовила: «Подарую цей світ людям, і нехай бережуть його для себе і дітей своїх. А щоб здоровим в майбутньому був рід український, нехай мій заповіт летить до нащадків. Ось тоді прибуде радість кожній людині, заспіває її душа і стане прославляти Природу рідної Землі — Матері усього сущого».
Любов Хортицька
