Криза кінця дошкільного віку та переходу до шкільного віку, або криза шести-семи років, найбільш варіативна за своїми проявами. Основною її причиною є те, що діти вичерпали розвиваючі можливості ігор. На протягом усього дошкільного дитинства гра була не просто улюбленим заняттям хлопчиків і дівчаток, вона була стимулом до їх прогресивного поступального розвитку і найважливішою умовою його здійснення. Через неї діти освоювали різні соціальні ролі і відносини, вдосконалювали свої вміння, відточували інтелект, вчилися керувати своїми емоціями і поведінкою.
Через ігрову взаємодію з різними предметами вони пізнавали навколишній світ. Але рано чи пізно настає момент, коли уявні ігрові обставини, предмети-замінники та іграшки, несправжні персонажі і ролі вже не можуть заповнити розрив між найпростішими утилітарними знаннями та вміннями дошкільнят та їх потребою пізнати світ у всій його повноті і складності, усвідомити приховану від сприйняття внутрішню причинність подій, навчитися передбачати результати власних різноманітних впливів. Діти прагнуть стати рівними дорослим, які мають, на їхню думку, унікальні, безцінні якості всезнання і всемогутності. Адже саме дорослі знають відповіді на всі питання, саме їм все дозволено, саме вони вирішують, як буде протікати життя оточуючих їх людей, які події бажані, а які ні.
У прагненні стати дорослими діти вже пройшли кілька ступенів. Вони випробували такі прийоми, як перебування в одній ситуації з дорослими ( «Тату, можна, я разом з тобою буду?., Піду ?..»), наслідування їх поведінки і дій («Мамо, можна, я теж спробую? .. »), прийняття на себе ролі дорослого в сюжетно-рольовій грі в родину, в магазин, до лікарні і т. п. Однак досягнутий дітьми рівень інтелектуального розвитку дозволяє їм ясно усвідомлювати, що ці прийоми виявилися недостатніми для того, щоб дійсно стати рівними мамам і татам. Вони розуміють, що власного досвіду їм явно недостатньо. Звідси бере свій початок тяга дітей до теоретичних узагальнених знань, які не обмежуються досвідом однієї людини, а накопичені людством в цілому. Знання ці не явні, вони приховані, зашифровані, і, щоб проникнути в суть різних теоретичних знаків і символів, дітям потрібні помічники. Але хто візьме на себе ці обов´язки, дітям поки невідомо.
Ситуація «хочу і не можу» старших дошкільнят явно не влаштовує. Вони вибирають найрізноманітніші форми протесту для висловлення свого невдоволення, бо чим старшими стають діти, тим більшає репертуар їх дій. Наприклад, дитина починає проявляти ревнощі і підозрілість відносно батьків та інших дорослих членів своєї сім´ї. Дівчатка та хлопчики нав´язливо переслідують тат і мам, намагаються не залишати їх наодинці один з одним, наївно вважаючи, що саме в ці моменти дорослі обмінюються якоюсь особливою інформацією, прихованою від дітей.
Іншою поширеною формою протесту є негативізм (заперечення). Він діє відносно минулого дитини. Дівчата та хлопці з недовірою ставляться до того факту, що колись вони були малі, дурні і безпорадні. Ця недовіра, психологічне заперечення поширюється на предмети одягу, якими вони колись користувалися, на їхні старі іграшки, книжки, висловлювання. Їм не віриться, що раніше заняття кубиками, ляльками, машинками доставляли їм явне задоволення, що це їх карлючками обмальовані сторінки книг. Все те, що два-три роки тому викликало захоплення, нині викликає у них лише скептичне здивування. Колишні улюбленці валяються, припадають пилом по кутках, повалені в купу в ящиках. І хоча діти, як і раніше з захопленням розглядають вітрини, прилавки з іграшками, але приваблює їх лише різноманітність товарів, їх порівняльна вартість. Діти тягнуться до нової діяльності, іграшки вже не здатні захопити їх по-справжньому.
Часто дошкільнята доходять до актів ненавмисного вандалізму. Так вони намагаються переробити, удосконалити те, що мають. Дорослі ж сприймають їх дії як поломку, коверкання хороших речей. Наприклад, дівчинка стягує з ляльки гарну сукню і вбирає її в обривки тюлевих фіранок, які для неї символізують бальне вбрання, а для інших лише каприз і свавілля. Спроби змінити ляльці зачіску призводять до того, що та втрачає половину волосся. Хлопчики піддають переробці свої старі машини, намагаючись створити з декількох моделей одну суперконструкцію. Довести почату справу до кінця їм вдається далеко не завжди. Як результат - купа пластмасового і металевого брухту. Все це не викликає захоплення у дорослих і батьків. Вони дорікають своїм нащадкам у відсутності ощадливості, неохайності і марнотратстві.
При цьому діти виходять за рамки звичайного послуху. Їх не влаштовують батьківські вказівки - пограв і прибери, подивився і постав на місце. У присутності дорослих старші дошкільнята часто взагалі відмовляються займатися іграшками, а залишившись на самоті, створюють з них Бог знає що, різко виправдовуючись тим, що це їхні речі і робити вони з ними можуть все, що захочуть.
Криза кінця дошкільного дитинства може починатися навіть в 5-5,5 років. Тоді вона протікає більш очевидно і болісно. Якщо ж час наближений до початку занять у школі, то вона може пройти згладжено, майже непомітно для оточуючих. Засобом подолання негативних проявів кризи є створення умов для початку освоєння дитиною навчальної діяльності, де вона може опанувати теоретичні знання, перш за все абеткою, писемністю і рахунком. Адже в період кризи формується готовність до шкільного навчання. І в цьому полягає її позитивне значення.
Спроби багатьох батьків залучити своїх дітей до науково-теоретичного знання (якомога раніше навчити читати, складати склади і слова, писати, виконувати арифметичні дії, благо відповідних книг, посібників, іграшок зараз хоч греблю гати) закінчуються невдачею саме тому, що за термінами не збігаються з кризою кінця дошкільного дитинства. Діти охоче грають кубиками, і буквами, і цифрами, з величезною цікавістю розглядають барвисто оформлені абетки для найменших. Але дуже скоро вони втрачають інтерес до цих занять, оскільки ще не минув період ігор-драматизації. Їхня уява поки панує над розумом. Спроби ж дорослих закріпити, відпрацювати, здавалося б, сформовані вміння ведуть до впертості і примх.
І лише збіг по термінах систематичного навчання науками (у школі або в домашніх умовах) з кризою 6-7 років, тобто моментом, коли гра вичерпала свої розвиваючі можливості і на зміну ігрової мотивації прийшла глибока пізнавальна мотивація, а разом з нею і готовність до навчання, дає стійкі позитивні результати. Якщо діти охололи до ігор і забав, дайте їм у руки книжкову премудрість, вбережіть їх від житейських турбот, і тоді ви отримаєте колосальний поштовх до їх подальшого розвитку. Він тепер буде спрямований на підвищення рівня інтелекту і можливостей саморегуляції. Діти знову знайдуть бажання підкорятися дорослим, слухати їх, але лише в ситуаціях навчальної діяльності. Незаперечним авторитетом для них стане той, хто допоможе їм увійти в світ наукового знання. Але цією особою не завжди вже будуть батьки. На їхнє місце встане вчитель, педагог, провідник дітей до нового знання.
За матеріалами mamochka.kz
