А невдовзі в саду з´явилася інша нова рослина: дивний трав´янистий кущик з маленькими клуглястими листками. Спершу чоловік хотів зрубати його, а потім передумав. «Хай росте, — каже, — може, і з нього виросте щось путнє».
Так зосталася вона жити в його прекрасному саду. Троянда і дика квітка росли не по днях, а по годинах, і зацвіли майже одночасно: перша була червона та розкішна, пелюстки ж другої були дрібненькі, але миловиді і сині, наче небо. Він назвав ту квітку Дикункою за ЇЇ дивний вигляд та невідоме походження. Але на тому його турбота й закінчилась. Зате до своєї Троянди він приходив кожного дня, а то й по кілька разів на день: поливав, виполював бур´янці та підсипав у грунт всілякі добрива. Щодня він говорив їй, яка вона прекрасна, і торкався її рукою, але горда Троянда щоразу демонстративно відвертала голівку, пишаючись своєю красою, і тоді чоловік дуже засмучувався.
Троянда росла і гарнішала на очах, але вона була настільки пихата, що у саду в неї зовсім не було друзів, вона навіть не розмовляла ні з ким, бо вважала всіх недостойними її товариства. Та ось одного разу вона звернула увагу на простеньку синю квітку, що росла неподалік, і їй страх як захотілось ЇЇ зачепити.
— Слухай, бур´янино, — каже, — а ти звідкіль тут узялася і хто така? Мені здається, що тобі не місце у цьому саду, тим більше поруч зі мною! Я скажу хазяїну, хай скосить тебе, аби ти не заважала моєму чудовому цвітінню!
— Ми вільні квіти, — відповіла синя Квітка, — і ростемо там, де нам хочеться. Нас не можна знищити. Якщо нас зрубують, ми пускаємо коріння під землею і з´являємось в інших місцях.
— Та як ти можеш бути такою нахабою?! — обурилась Троянда. — Ти поглянь на себе і поглянь на мене! Кожен, хто лишень погляне, називає мене королевою краси, а тебе навіть не помітить! Ти ж сіра і потворна, наче жаба, ти нікому не потрібна, і и зайва в цьому світі!
— Може, я й не така розкішна, як ти, зате в мене є багато друзів. От поглянь — у мене всі друзі: і сонце — я купаю в його промінцях свої листки, та МЄНІ ніколи не буває спекотно; і вітер — він тихо-тихо розказує мені про все, що чув і бачив, тому я все на світі знаю; і дощ — він падає на моє листя легко й обережно, тому мені ніколи не буває холодно. Всі квіти в цьому саду — теж мої друзі, і наш хазяїн, і ти — також мій друг. А в тебе? В тебе немає бодай одного-однісінького друга! Ти ж зовсім самотня. Невже тобі це справді подобається?
— Та як ти смієш зі мною так розмовляти?! З королевою квітів!
— А я б тебе так не назвала, — продовжувала вперта Квітка. —Так, ти красуня, і кожен, хто проходить повз тебе, неодмінно погодиться з цим. Але твоя краса неприхована, вона... звичайна, а от мою красу може оцінити лише справжній поціновував прекрасного, той, хто здатен побачити глибинну сутність простоти. Якщо вдивитися у мої квіти, то можна помітити там усі кольори веселки. Пелюстки мої сині, як небо, серцевинка — золота, як сонце і як вогонь. Коли придивишся уважніше, то помітиш і сріблястий колір — це колір води, а вода — основа всього живого.
— Гаразд. Може, ти й не потворна, а красива по-своєму, але до твоїх нехитрих казок нікому немає діла, бо всі люблять тільки мене і милуються мною одною. Все одно я краща за тебе, — сказала і троянда і капризно закопилила губи.
— Мою красу створила сама природа, а твою створила людина. Ти залежна від неї. Поки людина піклується про тебе і доглядає тебе, ти прекрасна, але як тільки у неї зникне бажання це робити, ти перетворишся на дику колючу шипшину. Тож ти маєш бути щиро вдячна своєму хазяїну, а не відвертатися від нього щоразу, коли він приходить тебе полити.
— Та де ти взялась на мою голову, язиката нахаба?! Ось тобі, ось тобі! — задеренчала Троянда і стала тягнутися до Квітки, щоб вколоти її своїм шипом, але тільки марно стратила свої сили і, втомившись, невдоволено тріпнула голівкою.
Після того Троянда стала ще більш пихатою і задерикуватою, всім прагнула довести, що вона найкраща. І знову чоловік приходив, аби полити її, а вона пирхала і відверталася від нього. Дикунка дивилась і тільки посміхалася.
Та невдовзі сталося несподіване. Чоловік виїхав в інший край, а будинок і сад залишив без нагляду. Троянду стало нікому доглядати, вона зробилась понурою і сумною. Погода зіпсувалася, затяжні дощі і шквальний вітер, здавалось, назавжди сховали від неї ласкаве тепле сонце. Троянда щодня тремтіла від незвичного для неї холоду, і, щоб зігрітися, вкрилася грубою темною корою і густими злими шпичками. її квіти поменшали, зблідли і перетворилися на дику 11 ні ножну шипшину, що самотньо гойдалася серед холодного дощового саду. Усі квіти також сумували і хилили свої голівки низько до землі...
Та негоді не судилося тривати вічно. Раптово з-за хмар виглянуло сонце, і світ заблищав у золотих потоках його проміння. Усі квіти раділи і сміялися, і особливо синя дика Квітка. Від довгих літніх дощів вона набралася життєдайної сили і розрослася своїм корінням далеко-далеко. Скоро уже весь сад був оповитий маленькими чарівними квітами кольору небесного простирадла. Навіть вікно і ґанок покинутої оселі були огорнуті синіми квітами. А між ними росло безліч інших—червоних, рожевих, білих і помаранчевих. Часом люди проходили повз той будинок і казали: «Яке чудове квітуче місце, неначе сам небесний рай! Шкода, що тут ніхто не живе».
Мораль казки. Часто багата і шанована люди¬на, яка звикла до лише до комфорту і розкоші, не може захистити себе від елементарних життєвих труднощів, адже зазвичай це за неї робив хтось інший. Краса і вигідне суспільне становище — це ще не ознака сильної особистості. Якщо людина сама виборола собі місце під сонцем, вона зможе вижити у будь-якій ситуації, якщо ж вона для цього нічого не зробила, то може втратити його дуже легко.
Николаенко Лилия
