Малий Бабайчик був дуже допитливим. Кожної ночі, коли десь з’являлося світло, він дуже хотів побачити, що ж там, які ті Хлопчики та Дівчатка, дуже страшні? Одного разу, коли мама не змогла завести Бабайка до садочка, бо в нього був нежить, а бабуся якраз в’язала онукові шапочку, неслух визирнув тихенько туди, де яскраво світило світло.
- Мамо, я не піду на кухню, - верещав хтось звідти. – Там бабай, я боюсь!
- Синочку, ти тільки візьми свою кружечку з водою і швиденько повертайся, я ж тут, зовсім поруч, а бабай боїться мами.
"Ще й як боїться," – подумав малий Бабайко, ховаюсь в найтемнішому місці, от-от, зроби ще крочок і опинишся там, де майже видно, світло з кімнати аж тут відсвічувало на підлогу.
Кроки хлопчика наближалися.
- Туп, туп, туп, - тупотів він.
"Ой, як же страшно", - думав Бабайчик, та нічого не міг вдіяти, двері комори залишалися за спиною хлопчика. – "Навіщо я сюди поліз?" Величезна тінь з’явилася на підлозі, зі страшною волохатою головою, здоровезними ручиськами.
- ААА, мамо, мамочко, - зойкнув наляканий Бабай.
- ААА, мамо, мамочко, - гукнув такий же наляканий зовсім-зовсім малесенький хлопчик. – Ти, взагалі, хто такий?
- Я Бабай. А ти?
- А я Максим. То ти Бабай? Це мене тобою так лякали? – Хлопчик усміхнувся. – Та ти ж зовсім не страшний!
- А мене тобою лякали! Нам в садочку страшні історії розповідали про Хлопчиків і Дівчаток. То, може, ці Дівчатка страшні?
- Дівчиська? Та не сміши, вони тільки й можуть, що рюмсати і в ляльки бавитися!
- То ти, таки, зовсім не страшний, - сказав Бабайко.
- Я ні, я ж маленький. І ти не страшний.
- І я ні, я теж маленький.
- А чому ти в темряві ховаєшся?
- Я тут живу. А ти чого на світлі?
- Бо я живу саме на світлі. Я без нього нічого не бачу, - пояснив хлопчик. – А, може, б ти прийшов, коли мама мене вкладає спати? Тоді мені вимикають світло, а спати ще зовсім-зовсім не хочеться.
- Ой, не знаю, мені ж зовсім пізно треба вставати та йти до садочка. Хіба що сьогодні ще раз зайду. Я зараз трішки хворий, у мене нежить, то зі мною бабуся сидить.
- О, і в мене нежить, то приходь, я чекатиму.
- Максиме, де ти там? – гукнула з кімнати мама. – Ти попив водички?
- Так, мамо, вже йду! – голосно відповів малесенький хлопчик. – Ну, мені пора, приходь ввечері, я тобі свої машинки покажу, навіть дам погратися.
- Добре! А я ще своїх захоплю, - Бабайко прошмигнув до комори.
І зовсім маленькі хлопчики не страшні, думав він, малюючи кольоровими олівцями. От, сьогодні, я матиму ще з ким погратися. Бабуся продовжувала в’язати онукові шапку, мама керувала своїми підлеглими – Тишею та Темрявою, весь час заповнювала якісь документи, а татко іноді підморгував у вікно. "І чого я боявся?"- згадував маленький Бабайко такого ж маленького Максимка.
"І чого я боявся?" – думав, прибираючи іграшки у себе в кімнаті хлопчик.
"Він же зовсім не страшний і такий схожий на мене!" – думали обидва малюки разом…
Автор Юлія Смаль
