Ти прийшла-таки до мене, довгождана, вимріяна, срібляста. Ти завітала до заснулого гаю, де ти пройшла цієї ночі, лягло на землю, на дерева, на почорнілі кущі пухнасте срібло.

НОВИЙ РІК

Реве, свище завірюха

Реве, свище завірюха,
По лісу завило,
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Т. Шевченко

Давно-давно, 1600 років тому, жив у місті Мирах, у Малій Азії, хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові чималий спадок.

В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а лише багатство небачене. Був товстосум той страшенно скупий. До того ж мав зле серце і черству душу. Ніколи він не пожалів ні песика бездомного, ні злидаря безхлібного.

Надворі буяло біло-молочне марево. Хоч було морозяно, проте холод ніби й не помічався за променистою завісою сніжинок, що бриніли скляними скельцями. Тиша видзвонювала своєю незайманістю, наповнювала лісову галявинку святковою урочистістю. Лише іноді пустотливий вітер, торкаючись своїм подихом ялинових голочок, одягнутих у білі кожушки, пролітав мимо, шепочучи:

– Гарні, ой, які ж гарні… Панни, кралечки мої чудові!

У небі, в райському саду був великий рух. Одні янголики сиділи на деревах, зривали яблука й кидали їх на долину, де стояли другі, що ловили їх у фартушки. Хтось трусив горіхові дерева, й горіхи, мов град, лопотіли в траву, хтось носив коші, повні солодких пахучих медяників і тістечок. А старші янголики з поважними личками стинали з кущиків сухі галузки й зв´язували їх золотими стяжечками в різки. Сьогодні ж день, коли святий Миколай сходить на землю, щоб обдарувати чемних діточок, а нечемних покарати. Це його обов´язок вже від давнього часу.

Високо-високо в небі жило маленьке янголятко. Там йому було дуже весело. Воно стрибало з хмарки на хмарку, спускалося вниз із сонячним промінням і бігало під небесним дощем. А коли ставало холодно, ловило сніжинки і робило з них блискучі ланцюжки. Воно було дуже щасливе!

ЗИМОВИЙ РАНОК

Ось зелені та цупкі
На городі ОГІРКИ.
Довгі, соковиті,
Бадиллям повиті.
***