Але коли мати Рінґа та Асії, відома вчена докторка Джейн Вайлд, зникає під час досліджень в серці Амазонки, їхнє звичне життя зазнає змін. На плечах підлітків — не лише важлива місія врятувати свою маму, а й виявити, що приховує небезпечна джунглева таємниця.
Замість звичних уроків у школі — їм доведеться довести свою відвагу, розгадати складні загадки природи та зіткнутися з небезпечними істотами. Проте, чим глибше вони занурюються в тропічні ліси Амазонки, тим більше з’являється питань…
Що приховує цей дикий світ? І чи зможуть Рінґ та Асія вижити в ньому, коли таємниці стають небезпечнішими за будь-яких хижаків?
Читаємо уривок із книги:
Ні вогнища. Ні лампи. Ні душі.
— Дивно, — сказав Рінґ.
— Навіть лячно, — сказала Асія, відчувши, як її серце забилося трохи швидше. — Мені це не подобається.
Рінґові це також не подобалося. Вони обшукали всі намети і не знайшли нічого, що підказало б їм, куди всі могли подітися, тоді повернулися до намету Професора Боба та обшукали його ще раз.
— Може, Професор Боб захворів серйозніше, ніж ми гадали, і довелося везти його до Альтаміри, — сказав Рінґ.
— Вони б не пішли, не лишивши записки, — Асія вказала на складане ліжко. — І хіба люди заправляють ліжка, коли поспішають до лікарні?
— Взагалі-то Професор Боб — страшенний чепурун, але я розумію, до чого ти ведеш. Ми он і в доброму здоров’ї не заправляємо ліжка. — Рінґ підійшов до вмивальниці, оглянув приладдя для гоління, понюхав воду. — Він ще й поголився перед дорогою.
— Або перед тим, як його викрали, — сказала Асія.
— Не кажи так! І до того ж кому потрібен Професор Боб?
— Усі його речі на місці: рюкзак, ліхтарики, водонепроникні контейнери, книги, одяг… та все! А в наметах обслуги були їхні речі?
Вони ще раз оглянули намети обслуги. Усі пожитки звідти зникли, разом із супутниковим телефоном та ключами від човна.
— Вони нас покинули! — сказав Рінґ. Асія сподівалася, що цей висновок надто поспішний.
— Треба пройтися до річки — тоді й побачимо.
До річки тяглася крута багниста стежка понад кілометр завдовжки. На півдорозі до ріки Рінґ помітив людські сліди: хтось дибуляв носаками назовні, наче качка.
— Так ніхто не ходить — лише Професор Боб.
— Принаймні тепер ми знаємо, що він має сили йти на своїх двох, — додала Асія, і від цього стало ще менш зрозуміло, чому Професор Боб і обслуга раптом покинули табір.
— Поглянь, як тягнеться оцей слід, — сказав Рінґ. — Видно, Професор Боб посковзнувся й проїхався вниз на дупі.
— Може бути, — сказала Асія. На березі з’ясувалося, що їхні алюмінієві човни зникли. Діти вирячились на порожній стапель, не бажаючи вірити власним очам.
Мовчанку порушив Рінґ:
— І що тепер?
— Назад у табір, напевно. Що нам ще робити?
— Може, запустити сирену? — сказав Рінґ.
Окрім супутникового телефона, вони ще мали про всяк випадок нестерпно гучну сирену з ручним приводом, яку було домовлено використовувати лише в надзвичайних ситуаціях.
— Тоді мама прилетить щодуху, — погодилася Асія. — Але вона подумає, що хтось помер чи стався якийсь нещасний випадок. Я не певна, що в нашій ситуації сирена буде доречною. Має ж бути якесь розумне пояснення, чому всі пішли. Думаю, треба обшукати там усе навколо: може, ми щось пропустили.
Рінґ знизав плечима й подався за нею слідом. Але вони пройшли лише якихось декілька метрів угору по стежині, коли з-за дерева вийшла почвара.
