٭٭٭٭٭
- Мамо, а Миколайчик до всіх діток приходить?
- Звісно, що до всіх, моя люба.
- І до Миколки?
- Авжеж, що так, - усміхається мама. Чому б то його мав обминути Святий Миколай?
- Миколка сам каже, що подарунки на свято він отримує від мами й тата. Святий Миколай не любить його.
- Он як? – дивується мама. - Прикро, що він так думає. Святий Миколай не заслуговує на такі слова.
- Тому, що він усіх діток любить?
- І дорослих також. Пригадуєш татову розповідь: торік, коли їхній корабель збився з курсу, несподівано на морі простелилася срібна дорога. Святий Миколай небесним сяйвом вказав кораблю правильний шлях.
- Мамо, а тато повернеться на Миколая?
- Ні, моя люба, - зітхає мама. - Зараз тато далеко…
Задумалася Софійка, опершись на лікті. Аж потім знову до мами озивається:
- Мамусю, а Святий Миколай усе на світі може?
- Звісно, що може, - не стримує усміху мама. – Не дарма люди вшановують святого молитвами. Пригадуєш, як я вчила тебе, донечко?
- Пригадую.
Увечері Софійка вкладається спати. Вона чемна дівчинка, тож ставши у покутті, стиха промовляє: «Святий отче Миколаю, прошу Тебе! Пригадай собі лист, що я надсилала Тобі, прохаючи ковзани. Я дуже хочу мати подарунок від Тебе. Але, якщо можна, віднеси Миколці ті ковзани, нехай він втішиться тим, що то не тато і мама принесли йому подарунок. А для мене зроби так, щоб мій тато до свята повернувся додому. Більше нічого мені не треба».
Цього вечора Софійка довго не може заснути, вона все дослухається, чи не почується стукіт у двері, або ж у вікно?.. Вона все чекає… чекає… аж сон заколисує її. І сниться їй Святий Миколай. Він провадить морем корабель, дуже схожий на великі сани. А на капітанському містку диво-корабля стоїть її тато. Слідом за Святим Миколаєм він поспішає додому…
Прокинувшись, Софійка угледіла біля ліжка пакунок.
- Бачу, Святий Миколай не забув про тебе, - усміхаючись, мама привітала доньку зі святом.
- Не забув, - зітхнувши, Софійка підійшла до вікна. Надворі їй радісно махав руками сусідський Миколка. Його ковзани виблискували на сонці.
- Мамо, можна я вийду на хвильку на вулицю?
- А подарунок? Тобі не цікаво, що приніс Миколай?
- Я потім. Лише вибіжу до Миколки.
- Тільки ж одягайся тепліше, - здивовано відповіла мама.
А Миколчині оченята аж сяяли радістю.
- Подивися що я маю, - тішився він перед Софійкою. – Святий Миколай подарував мені чудові ковзани. Оце подарунок! А що тобі приніс Миколай?!
- Я ще не дивилася.
- Як?! Це ж від Святого Миколая!
- Так, - чомусь не надто радісно промовила Софійка.
- Цікаво, а як він виглядає, Святий Миколай? – не вгавав Миколка, - Як ти гадаєш?
- Не знаю. Може, старенький дідусь?
- А, може, і не дідусь, а… такий, як отой капітан? – вигукнув Миколка, вказуючи рукою на вулицю.
Софійка прожогом кинулася до воріт. Їй було досить одного погляду, аби здалеку впізнати свого татуся. Біжучи йому на зустріч, розпашіла дівчинка шепотіла: «Дякую Тобі, Святий Миколаю!..».
*Дане оповідання взяте з книги "Вечорової пори. Молитви, казки, колисанки" / автор-упорядник Марія Морозенко. - Львів: Свічадо, 2011
