Це видання надає батькам ключові навички для того, щоб їхні розмови з дітьми були змістовними, ефективними та допомагали формувати впевнених, чуйних і щасливих особистостей.
Про авторку:
Ребекка Ролланд — лекторка Гарвардської вищої школи освіти та викладачка Гарвардської медичної школи, фахівчиня з усної та письмової мови у відділенні неврології Бостонської дитячої лікарні. Вона також працює радницею з розробки навчальних програм для Світового банку. Живе в Бостоні з чоловіком і двома дітьми.Публікуємо уривок із книги:
Із чого складається наповнена розмоваВивчаючи «фішки», які роблять розмову якісною, — для цього я спілкувалася з десятками науковців і науковиць, матерів і батьків — я помітила регулярне повторення кількох ключових тем. Мене також надихали наукові дослідження у сфері лінгвістики, дитячої психології та навіть штучного інтелекту. Склавши докупи наукові поняття й батьківсько-материнські осмислення, я дійшла до розуміння: наповнена розмова має три ознаки, назви яких скорочуються до абревіатури А-В-Д, що становить фундамент наповненої розмови.
Отже, якою має бути наповнена розмова?
А — адаптивна. Ви адаптуєте те, що кажете, — свої слова й інтонації — відповідно до того, що чуєте від дитини. Адаптація відбувається на двох етапах: зміна в моменті та рефлексія після спілкування, що допомагає змінювати підхід до спілкування з дитиною у тривалішій перспективі. Ви зауважуєте, чого дитина потребує зараз, і порівнюєте з тим, чого вона потребувала вчора чи торік (або чого потребує зараз її сестра, наприклад). І заохочуєте дитину робити те саме щодо вас. Спілкуючись адаптивно, ви будуєте підґрунтя для задоволення точних потреб дитини: не того, що їй «мало би бути» потрібно з урахуванням її віку, етапу розвитку чи класу школи, а того, чого вона справді потребує тут-і-зараз. Це — ключ для входу в зону найближчого розвитку, що створює відповідні для дитини виклики й гнучкості. Беручи вас за приклад, діти вчаться відчувати близькість, і це закладає фундамент для побудови такої ж близькості з іншими. Вони чують, як ви осмислюєте сказане ними, і самі вчаться осмислювати та краще розуміти кут зору інших.
Адаптивність також дає вам можливість вирішувати, як саме підтримувати і скеровувати дитину в кожен момент. Можливо, ваша трирічка значно балакучіша, ніж дітки її віку, і їй цікаво, коли ви читаєте їй складну книжку. Або ж ваша одинадцятирічна дитина все ще погано зчитує вирази облич, і їй буде корисно, щоб ви разом проговорили, що можуть відчувати люди з тією чи тією емоцією на обличчі. У кожному випадку ви бачите індивідуальність своєї дитини, і це допомагає вам діяти так, щоб якнайкраще задовольнити її потреби й бажання.
На перший погляд ці потреби можуть здатися безглуздими чи такими, від яких легко відмахнутися. Для прикладу, ваша зазвичай спокійна п’ятирічна дитина впадає в істерику через поріз папером (реальна історія моєї подруги). Ймовірно, дитина ніколи не різалася й не бачила крові. Її злякав не стільки біль, скільки несподіваний вигляд червоної краплі на пальчику.
«Але ж це лише поріз!» — можете сказати ви. Так і є. Втім, імовірно, дитина таки засмутилася і, можливо, потребує, аби її втішили й запевнили, що це не кінець світу. Саме в цьому полягає сила адаптації: вона допомагає уважно стежити за тим, як дитина розвивається на кожному етапі у кожному віці, та відповідно коригувати тактику. А ще додає вам гнучкості: ви не зациклюєтеся на «ти мусиш», а фокусуєтеся на тому, що потрібно в цьому моменті. Те саме стосується ваших дій під час розмови з дитиною: ви можете нахилитися і скуйовдити їй волосся або ж дати більше простору, якщо відчуєте, що вона хоче побути сама. Тут важить не що саме ви робите, а на чому фокусуєтеся — як помічаєте сигнали від дитини та як реагуєте на них.
В — взаємообмінна. Використовуючи цей принцип, ви обоє залучені, включені й говорите почергово (якщо це групова бесіда, тоді всі). Це не означає необхідність воювати, аби вставити слово. Іноді навіть найменші сигнали відкривають найбільші можливості. Ви можете продемонструвати слухання за допомогою таких коментарів, як «ага» чи «ого, справді» — і цим показати, що сказане дитиною вам цікаве й ви хочете, щоб вона продовжувала. Ви можете вказати на щось, що ви помітили під час щоденної прогулянки, й почекати на її коментар. Або ж висловити свою думку, а тоді поцікавитися думкою дитини. Психологині Роберта Мішнік-Ґолінкофф і Кеті ГершПейсек, авторки книжки «Блискучий розум», називають такий взаємообмін «розмовними дуетами». У найкращому прояві така розмова схожа на танець. Вона відкрита, вона не має наперед визначеної кінцевої точки. Ви залишаєте простір для того, щоб сказане дитиною змінило ваш погляд на ситуацію, а сказане вами — її погляд.
У багатьох випадках ці взаємообміни обумовлені. Ваша відповідь залежить від відповіді дитини, а її — від вашої. Коли речі взаємно обумовлені, вони зв’язані докупи. Для прикладу, ви хочете купити нове авто, але не маєте грошей. Ваша спроможність купити його обумовлена тим, чи продасте ви свою стару машину за хорошу ціну. Обумовлена відповідь у розмові показує, що ви емоційно й ментально присутні. Ви уважно слухаєте та відповідаєте — навіть якщо не даєте дитині те, чого вона хоче. Наприклад, дитя каже: «У нас закінчилися пластівці». Ви можете відповісти: «Так, ми їх доїли» або «Я завтра поїду в магазин», або «Не хочу купувати кукурудзяні» чи ще щось — залежно від того, як ви почуваєтеся. І йдеться тут не про те, купите ви пластівці чи ні. Головне — відзначити сказане дитиною та відповісти їй, хай яку відповідь ви оберете.
Взаємообмін дає вам обом можливість задовольнити свої розмовні потреби. Без нього ви можете упустити суть повідомлення дитини чи залишити її з відчуттям розгубленості. Для прикладу, малюк щось запитує, ви довго пояснюєте, а тоді кажете: «Сподіваюся, все зрозуміло». Ця відповідь хай і чудова, але вона не дає дитині можливості уточнити запитання чи зізнатися, що вона спантеличена. Натомість якщо відповісти коротко, а тоді запитати, чи все ясно або що вона думає, ви використовуєте цю розмову, щоб і самим зрозуміти потребу дитини, і їй дати це розуміння. Ви обоє активно слухаєте, ви обоє відкриті до нових кутів зору. Відбувається взаємне навчання.
Д — дитиноцентрична. Про що саме вам говорити? Найчастіше відповідь — буквально перед вами. Принцип дитиноцентричності означає, що варто починати з того, що сама дитина вважає важливим. Це можуть бути її ідея чи запитання — або щось, що, як ви помітили, її захоплює, хвилює чи дається важко. Це навіть можуть бути нові навички, які, як ви бачите, розвиває ваша дитина. Часто не треба й далеко шукати, аби зрозуміти, що їй цікаво. Можливо, син сам благає вас побалакати про нову конструкцію з лего, відеогру чи танцювальні рухи. Щоб це помітити, іноді доведеться бути трохи уважнішими. Час на «видихнути» теж допомагає. Для прикладу: щотижня він приходить із футбольного тренування додому невдоволеним, хоча й забив багато голів. Може, він заздрить комусь із команди, хто забив ще більше? Або просто виснажений чи гра йому більше не подобається? Керуючись принципом дитиноцентричності, ви можете вголос поміркувати про те, що відбувається. Або просто запитати, як він почувається, — замість припускати, що в нього все добре. Використання цього принципу закладає підґрунтя для виходу на його рівень і роботи з його енергією. Він від початку проявляє більшу зацікавленість, а шанси на близькість зростають. Він вибудовує самоусвідомленість, а ви отримуєте нагоду краще його зрозуміти.
Із раннього віку дитиноцентричність означає реагувати вчасно і належним чином. Навіть якщо дитина ще не говорить, у розмові з нею ви можете відштовхуватися від того, чим вона як вам видається, цікавиться, що їй подобається чи що лякає. Коли немовля дивиться на щось, ви стежите за поглядом і вказуєте туди пальцем або описуєте словами, що малюк бачить. Коли дитя лепече, ви коментуєте, що йому, схоже, зараз дуже добре. Коли воно верещить, ви розумієте, чого воно хоче, й зауважуєте, що йому, схоже, зараз не дуже добре. Ви сприймаєте свою дитину як особистість із розумом, а не тільки з потребами — і ґрунтуєте свою реакцію на спостереженнях за її поведінкою та почуттями.
