Нарешті Жвавчик опинився на дитячому майданчику та зручно вмостився на краю лавки. Майданчиком бігали діти, на іншому боці лавки сиділа чиясь мама, поруч крутився песик. Раптом на лавку присів хлопчик - лише на хвилинку, щоб витрусити камінець з кросівка. Однак мурашка встиг відчути знайомий солодкий запах: у бічній кишені хлопчикових шортів лежав льодяник. Жвавчик миттю заліз у кишеньку і почав ласувати цукеркою. “Як чудово у місті!” - подумав мурашка.
Швидко впоравшись з кросівком, хлопчик побіг на гойдалку. Малий навіть не здогадувався, що цього разу він катався на гойдалці не сам, а разом з маленьким відчайдушним мурашкою Жвавчиком. “Еге-гей” - радісно вигукував той своєю мурашиною мовою. - “Як же весело у місті!”. Потім вони разом з хлопчиком, якого звуть Микитка, кружляли на каруселі та грали у футбол в компанії інших дітей та кумедного песика.
“Як прекрасно жити у місті! От би мої друзі з мурашника мене побачили!”, - подумав Жвавчик, та зненацька спогади про рідний парк щемливо постукали до його маленького мурашиного серця. Щоб підняти собі настрій, Жвавчик знов вирішив поласувати льодяником. Та ось хлопчик вийшов з гри, згадавши, що у нього в кишені є цукерка.
“Фу… Мураха прилип до цукерки”, - обурливо сказав малий та викинув льодяник у смітник поруч. “Мамо, ходімо вже додому”, - звернувся він до тієї пані, що сиділа на лавці.
“Ич, який гордий!” - образився Жвавчик на Микитку. “Та скільки я з'їв тієї цукерки? Зовсім трошки”. “Завітаю-но до них у гості, подивлюся, як люди живуть” - посміхнувся Жвавчик. Він жваво відклеївся від цукерки (насправді, він не приклеївся, а просто міцно тримався за неї), виліз зі смітника та вмостився на пухнастий хвіст собаки, що підбіг обнюхати урну. Це був той самий собака Микитки. Так наш мурашка опинився в гостях у вже знайомого хлопчика.
Жвавчику відразу сподобалася ця світла затишна оселя. “Ого, який великий мурашник! Тобто, людяшник”, - подумав він. Щоб зненацька не потрапити під ноги хазяїв, мурашка непомітно повзав вздовж стіни, а потім заліз у кошик та вивчав іграшки “свого” хлопчика. Зустрівши у кімнаті маленьку муху, мурашка був радий новій знайомій. Муха захоплено розповідала Жвавчику, як їй тут добре живеться, як її всі люблять і добре годують. Та раптом прибігла мама з рушником, почала ним розмахувати та вигукувати: “Нумо, мухо, йди геть, у вікно!” Жвавчик зрозумів, що ця муха - така ж вигадниця, як і він сам. Їй довелося полетіти на вулицю, але вона встигла розповісти мурашці, де в цій оселі комора з їжею.
Жвавчик вирушив на кухню, заліз на стіл, і - о, диво: посеред столу, немов керамічна королева, стояла цукорниця! Ще й відкрита. Не вагаючись, малий мандрівник стрибнув у цукор, немов у солодкий басейн. “Як чудово жити у місті!”, - радів мурашка. Та недовго: на кухню прийшла бабуся - зробити собі чаю.
“Олексію! Що за погана звичка залишати цукорницю відкритою?” - суворо промовила бабуся. Вона зверталася до Микитчиного тата. “Сюди заліз мураха. Йди-но, спіймай його, бо я боюся”, - продовжила бабуся. Після таких слів Жвавчик стрімголов помчав геть з цієї цукерниці. Йому було страшно, а водночас смішно, що велика людська бабуся боїться його - маленького мурахи.
Тож поки тато Олексій прийшов на кухню, щоб “рятувати” цукорницю та бабусю від мурахи, вже Жвавчик як крізь землю провалився. “Примарилось, чи що?” - дивувалася бабуся. А наш мурашка вже переводив подих під деревом на вулиці.
“Яке чудове та небезпечне життя у місті”, - подумав Жвавчик. Він розмірковував, що йому робити далі, аж ось побачив прямо перед собою дивного птаха - зеленого, із жовтою головою. Ніколи в своєму маленькому житті в парку він не зустрічав таких пташок. “Кінець. Зараз я стану підвечірком цього створіння”, - замислився Жвавчик, подумки прощаючись з життям.
Однак птах не поспішав його їсти, а натомість сказав: “Привіт! Чи ти раптом не знаєш, де тут поблизу затишне та головне, безпечне, місце?”. Це був хвилястий папужка, який за незрозумілих обставин опинився посеред міської вулиці.
>> Далі буде… (продовження історії в частині 3)
