Не можна було пройти, не зазирнувши в гайок. Зайдеш, сядеш під дубом, подивишся на цю красу — і вся втома тобі зникне. І жити хочеться, і радіти життю. Здавалось, навіть повітря там якесь особливе — чисте, солодке.
Якось навесні туди залетів Соловейко, молоденький, жвавий. Йому сподобалось в гаю і він там залишився. Звив гніздечко на дубі і витьохкував щодня собі та людям на втіху. Тепер уже жоден подорожній не минав гаю. Заходив, щоб послухати, як співає ця маленька чарівна пташка. Слухаєш — і душа твоя співає разом з ним, вище тягне до сонця зелені віти дуб, не цвіте — буяє калина, виблискує, мов кришталь, озерце, а сонечко гріє ласкавіше. Навіть вода в криничці ставала від його співу смачнішою. «Ну й соловейко, ну й чарівник! Звідки ж голос такий у тебе, нечуваний і неповторний?!» — «Люблю я досвітні роси пити та на вечірні зорі дивитися, слухати, як шумлять трави і співають струмки, — казав Соловейко, — а ще я люблю людям радість дарувати та рідну природу звеселяти».
Та недовго довелося Соловейку співати. Налетіли на той гай чорні круки і заскрекотали там свою зловісну пісню. Замовк тоді Соловейко, зажурився. Що ж робити? Де взяти сили, щоб змагатися з таким товариством? Може, вони ще полетять собі і більше не повернуться? Ні, здається, надовго засіли. «Ну чого вам тут треба? — думав Соловейко. — Літайте десь над пустирями, над степами німими...». Та де там! Не залишать круки гаю, бо не до вподоби їм та ми солов´їна. «Заглушимо його, — думають, - хай не співає!»
Минає день, минає другий, а у гаю все круків чути. Мовчить Соловейко, не співає. Похилилася калина, засумував дуб, потьмяніло озерце. Не лунає ніжна і хвилююча мелодія, а лише зловісне каркання.
Та от прилітає кручий ватажок до Соловейка та й каже: — Співай з нами, Соловейку, все одно у тебе вибору немає. До того ж, по-нашому співати зовсім не важко, треба лише спробувати. От і будеш нам побратимом, а не ворогом.
— Я краще помру, ніж буду з вами співати! — відповів Соловейко і полетів геть від Крука.
— Що ж, — мовив Крук своїм товаришам, — ми йому ще покажемо, як з нами сперечатися! Спа¬лимо його гніздо! Хтось має дістати вогню і підпалити його! Але не личить нам, крукам, по чужих гніздах літати, хай це зробить Зозуля!
Відшукали Зозулю і стали умовляти. Спочат¬ку вона не хотіла, а потім і погодилася. Переконали її круки, що Соловейка треба спекатися. Що ж уміє, справді, та Зозуля? Ку-ку та ку-ку і більш нічого. От і взяла її заздрість. «Хай не співає!» — подумала теж.
Соловейко все рідше буваву гаю, все літав у село або у степ, зажурений, мовчазний. А Зозулі тільки того й треба. Дістала вогню, прилетіла до гніздечка і підпалила його. Прилітає Соловейко — нема гніз¬дечка, спалено! Образився він дуже і полетів звідти назавжди.
Не стало Соловейка, не стало його прекрасного голосу! Усох дуб, зів´яла калина, повсихали верби, вигоріла трава, занепала криниця. Озеро заросло очеретом і перетворилося на болото. Не зупиняються більше там подорожні, обходять стороною. Пуст¬ка стоїть на місці колись квітучого зеленого гаю. Сухий вітер хитає оголене гілля печальних бе¬різ, пекуче сонце допалює висохлу траву, чорнить віти дуба. Дуб обліпили круки і, махаючи чорними крильми, вороже каркають...
Де ж воно все поділося? Куди пропало і чому? Чому?!!
Мораль казки. На жаль, одного лише талан¬ту не достатньо для того, щоб зберегти своє гідне місце у безмежному морі сучасного мистецтва, у якому далеко не всі є талановитими «солов´ями». Соловейко занадто рано здався, йому не вистачило наполегливості у боротьбі з бездарними, але зухвалими і самовпевненими круками. Тому і втратив він свою пісню. Лише той, хто бореться, досягає своєї мети.
Николаенко Лилия
