Миколаєві санки стояли вже перед дверима, а два великі олені, запряжені в них, нетерпляче потрясали головами, аж дзвіночки на їхніх шиях дзвонили, мов срібний сміх. Янголики напакували два повнісінькі мішки та з галасом і сміхом тягнули їх до санок.
Один маленький янголик стояв осторонь при тій веселій праці трохи сумно. Він так радо хотів помагати, але інші відсували його на бік і казали:
- Облиш, ти ще цього не розумієш!
«Це правда, я ще тут, нагорі, недавно. Спершу мушу, як і кожне янголя, повчитися, тому ще навіть крил не маю, але зараз я міг би добре помагати», - думав янголик.
А Святий Миколай, зітхаючи та бурмочучи під ніс, натягав свої великі чоботи, вдягав грубий кожух і хутряну шапку на вуха. Він виглядав страшно, так що можна було злякатися, але його любе старе обличчя було добре й лагідне.
Це відчував також янголик-учень, бо притулився близенько до дідусевих колін.
Нарешті все було готове. Святий Миколай перевірив ще раз мішки, погладив янголика по голівці, помахав усім на прощання і сказав:
- Отже, будьте чемні, дітки, аж поки я вернуся, - потім шугнув на своїх санях у саму середину густої сніговії.
Янголи пішли знов на сонячну, теплу небесну поляну, тільки янголик-учень залишився й глянув у долину, де зникли сані Миколая.
«Бідний Святий Миколай, - думав він, - ось їде в холод і темряву та ще мусить тягати з собою важкі міхи. Він усіх обдарує, але хто йому щось подарує?»
Маленький янголик-учень зовсім посумнів. Аж нараз весело засміявся, бо гарна думка прийшла йому до голівки. Він хотів щось подарувати Святому Миколаєві; щось, чого святий дідусь буде дуже потребувати, коли вернеться до дому.
Янголик оглянувся сторожко, чи не дивиться хтось, а відтак побіг швиденько до комірки, в якій переховували зимою веселку. Вона була гарненько завинена, але на кінцях можна було витягнути кілька ниток, з кожної барви дві: червона, жовто-гаряча, жовта, зелена, синя, фіолетова. Потім відламав янголик із кущика два гладенькі патички, сів у куточку і став плести, мов на дротах, так, як навчився на землі в тітки Марії.
Багато годин проминуло, поки Святий Миколай закінчив свою роботу. Того року потребував багато різок. Адже деякі діти були зовсім неслухняними протягом року! Але й чемних діток також було багато, тому мішки Святого Миколая спорожніли. Святий дідусь був утомлений і перемерзлий, і коли добрі олені спинились перед небесними воротами, він пішов у свою кімнату, щоб зігрітись й вигідно відпочити.
- Ого!? А це що тут лежить? Пара гарненьких капців? Всіма барвами веселки мерехтять вони!.. Ай, чудово!
Святий Миколай скинув важкі чоботи й шугнув ногами в нові капці. Які ж вони були м’якенькі, які теплі, а як прилягли! І тут лежала навіть картка: «Любому Святому Миколаєві, щоб також мав трішки втіхи».
Святий Миколай вийшов із кімнатки й задзвонив дзвіночком, що висів біля дверей. І тут позлітались всі янголики, щоби поздоровити його. Але він сказав:
- Гляньте, які гарні капці! Хто це міг мені їх подарувати?
Янголики дивувалися й усі потрясали голівками: ні, чомусь таке жодному з них не прийшло на думку. Але в останньому ряді стояв янголик-учень і зовсім почервонів.
- Отже, це ти був, - сказав Святий Миколай і випровадив його на перед. – А звідки ти мав такі гарні нитки?
Тут почав янголик плакати:
- Я хотів тобі так дуже щось подарувати й узяв кілька ниток із веселки; але я цього непевне більше не зроблю.
- Ходи до середини, - сказав святий Миколай.
Бумс! – затріснулися двері, і янголики зашепотіли:
- Тепер він буде покараний…
Але коли двері знову відчинились і янголик став на порозі, вони побачили, що це не був уже янголик-учень, бо на раменах у нього блистіла пара сніжно-білих крилець.
- Лети, маленький янголику, - сказав Святий Миколай, - і нехай твоє добре серденько сіє любов на небі й на землі!
Автор: Ніна Мудрик-Мриц (за Кларою Гейнер)
