Відповідь:
Мабуть, у такій ситуації логічніше все ж таки забрати свою дитину з майданчика, а не чекати поки розійдуться всі інші. А наступного разу вибрати не настільки людне місце для прогулянки та спробувати для початку допомогти йому організувати гру з якимось одним партнером, взявши при цьому на себе роль партнера, а не керівника.Трирічна дитина ще не в змозі сама безконфліктно взаємодіяти з однолітками, адже вона звикла спілкуватися в основному з дорослими, які в грі завжди поступалися, підгравали, створювали пільгові, комфортні умови. А тепер, спілкуючись із однолітками, йому треба вчитися взаємодіяти на рівних, щоб виконувати свої інтереси, але з огляду на інтереси інших. Цей досвід пізнання життя не може бути безболісним і безконфліктним. І тут спроби дорослих відрегулювати процес взаємодії дітей часто не тільки не сприяє їх соціалізації, але й навпаки, перешкоджає цьому.
Вам, напевно, не раз доводилося чути на дитячому майданчику керівні вказівки дорослих типу: «Не чіпай хлопчика, грай сам». «Якщо, хочете грати разом, то обміняйтеся іграшками». «Не реви! Якщо образили, дай здачі! ». « Хочеш взяти чужу іграшку, треба спочатку попросити, сказати «дай, будь ласка» тощо. Зазвичай такі зауваження робляться категоричним тоном, не сприймаючим заперечень. Дорослі в такий момент не замислюються над тим, який приклад для наслідування вони дають малюкам, і, як правило, вважають ці кроки оперативним рішенням ситуацій. А діти засвоюють цей тон як цілком прийнятний для взаємодії з іншими. І через деякий час так само категорично заявляють одне одному: «Давай мінятися, я тобі дам свою машинку, а ти мені свою». Або: «Я ж сказав« Дай, будь ласка! », Значить, ти мені маєш дати!». А оскільки ні дружності, ні готовності до співпраці тут немає, то й ситуація, не дивлячись на правильну форму, по суті, все одно складається конфліктна. При цьому присутність дорослих на майданчику не тільки не стимулює в дітях бажання знайти компромісний варіант, але і, навпаки, додає впевненості у своїй захищеності. При цьому не шукаються нові форми взаємодії, а, навпаки, використовуються вже відпрацьовані, перевірені в домашньому колі. Істерики, частіше за все є не стільки емоційним зривом, скільки демонстративною формою протесту, розрахованою на дорослого глядача.
Для дітей, що не відвідують дитячі дошкільні установи, ідеальною формою навчання іграм, є спільна гра, коли дорослий виступає в ролі «граючого тренера», що подає приклад і розвиває навички комунікації. Більш жорсткий спосіб навчання передбачає спонтанний, природний процес соціалізації, що проходили більшість сьогоднішніх батьків у своїх дворах, під´їздах і на вулицях. Тоді їм в силу обставин, методом проб і помилок доводилося виробляти свою тактику взаємодії з різними партнерами. Прибічники цього способу соціалізації, приводячи своїх дітей на дитячі майданчики, повинні запастися терпінням і витривалістю і дати можливість своїм чадам отримати свій досвід, виходячи з того, що немає досвіду позитивного і негативного, є просто досвід. А от коли цей досвід у якості протесту, образи або опору буде отримано, треба допомогти дитині засвоїти його, максимально доступно пояснивши їй, чому так сталося. Негайного втручання вимагають тільки ситуації, небезпечні для життя та здоров´я дітей. Всі інші, в тому числі й конфліктні, корисні з точки зору життєвого досвіду.
Спробу дорослих своїм регламентуючим втручанням відрегулювати процес гри на дитячому майданчику, по суті, не можна віднести до виховательського або педагогічного процесу, оскільки в дошкільному віці діти навчаються наслідуючи, а не слухаючи і розуміючи. Тому така практика взагалі більш схожа, на «відрубування хвоста по частинах», оскільки неефективний спосіб взаємодії, що викликав протест інших учасників гри, в результаті батьківського втручання не засвоюється дитиною, і, відповідно так само неефективно використовується ще раз і ще раз. Кількість образ і претензій до інших при цьому зростає, а правильні висновки у відношенні своєї поведінки не робляться. У майбутньому, це лише ускладнить процес адаптації в будь-якому колективі. Так що і жаліти і любити своїх дітей треба розумно.
Тетяна Орлова, психолог центру "Світ Гармонії"
За матеріалами uaua.info
