Календар вагітності та розвитку дитини

Новонароджений по місяцях

Серія «Кольорові казки». Червона казка

Вогнянка

Полум´ячко, Вогнянка. Вогнедоня. Яка червона, славна на вістрі свічки пломеніє. Яка слухняна, яка люба! Чарівлива, полум´яна, щира доня вогню, яка гарна, червона... Червона шапочка, на ногах червоні черевички, ще й червоною хустинкою вимахує. Облизуючись, червоного язичка показує. Червоні щічки палахкотять. Вродлива, слухняна, Вогнянка, Вогнедоня.

Тільки в очах - не бачили? Тільки в очах - помітили?-щось недобре зблиснуло. Спалахнуло червоним - невтоленість іскорок. На волю! Волю! Лісом погарцювати, сухим мохом, сухою травицею, кущами, галуззям.

Червоне полум´ячко на кінчику свічки смокче ґнотика, смокче нитку. З нетерплячки в´юниться. Пустувати хочеться. Страх як хочеться! А червона Вогнянка, ласунка, у ліхтарику сидить, у склоклітці - не вибратись. Вичікує - Янітіс випустить, чекає - Гундарінь випустить. Гун, гун, гун! Гундаріню, братику, випусти! Гун, гун, гун! Гундаріню, вогнеотче, до паперів пусти, до всохлих трав, до глиці...

Пильнує Гундарінь - не випускає Вогнянку, бо напевне знає: не від неї ласка, буцім слово тепле. Якось не витримав, повірив, випустив Вогнянку на зелену галявинку. А та із сірника, шусть у верес: забула, навіки забула Вогнянка,на що присягалася. Розгулялася, затріскотіла. Виструнчилася, заскочила в ялинник, а там по ялинах. Потріскуючи, сягала верхів´їв. А назад не вертається: благаєш - не доблагаєшся. "Вогнянко, пломінчику!"- благає Гундарінь. Яка там Вогнянка, який пломінчик - уже пожежа мережить червоні вежі.

Збагнув Гундарінь, що він накоїв, випустивши полум´я. Тепер воно, невтримне, біснувалося. Тяглося в долину червоним пругом. Там і там - на всі боки. І не впіймати вже, уже не погасити. Немов червонюща ріка вилилася на кущі. Немов червона зміюка, звивається ялинами. Нападає, гей, червоним драконом, пожирає все, що не попадеться,- не давиться. Такого вогненного лиха ще не бачив Гундарінь. Все вгору, вгору лізло лісом, просто в небо! Бігли люди з червоними відрами, з червоними гаками, примчали червоні машини, а повсюдно аж стугоніло, лили білу воду в червоний вогонь - не допомогло, вогонь гуготів нестямно, шаленів, лютував - червоний, нестерпно червоний, аж багряний. Вигорів ліс.

І тоді добіг вогонь на інший кінець лісу, почав меншати, меншати, поки не став жалюгідний, нікчемний. І як підійшов Гундарінь, то, до землі прибита, на кінчику сухої гілки чекала його манюня-Вогнянка. Вогнянка, що так іще недавно просилася в світ і яку так необачно випустив Гундарінь на сухий верес. Вона меншала й, немічна, вигойдувалася, маленька гілочка жевріла в її серці, і вона знову почала вмовляти: "Гун-гун-гун!" А Гундарінь оглянув пре чорний, вигорілий ліс - скільки винищено життя! Горішника більш нема, ялівцю більш нема і не ростиме, згоріла смерекова кора - пече. Вигоріли пташині гнізда, не встигли повтікати зайці, і їх захопив вогонь, і вони згоріли. А Вогнянка благала Гундаріня, щоб пустив її ще побратися з віттям, з ялинкою, з шишками... Та Гундарінь позбувся того жалю.

Лежали по лісі мертві зайчата з обгорілими вухами та чорними ніжками. "Негіднице, негіднице, волоцюго! Згинь та щезни отут на місці!"

"Не треба сердитися, - сказав ліхтар. - Такий у неї дух. Нестримний. Не треба їй волі давати". І ліхтар засвітив своїм скляним верхом. "Вона гарна",- сказала лампа. У лампи також було своє скло. "Тільки не треба її відпускати на волю. Тоді вона лагідна",- сказав камін. В каміні вітер роздмухував полум´я. В каміні над ним панував вітер. Про те ж вели мову й кухня, і піч. І всі пашіли теплими червоними ротами.

І тепер, знову вгамована, вилася Вогнянка, в кухні булькала картопля, дверцята зачинено, є тільки одна дірочка - димохід. А димохід довгий, там повно диму, отже всяка іскорка гасне в ньому, похлинається димом.

Так, іскри - то примхи вогню. Коли в лісі палає вогнище, іскрам так і хочеться загойдатися на якійсь сухій гілляці, хочеться випростатися, вирости й палити, червоно валувати. Кожне полум´я свічки так і норовить стрибнути на фіранку, а звідти - до шпалер недалеко, а потім упасти на ліжко й червоно вирувати по всій кімнаті, хлюпати червоним полум´ям.

Кожен сірник з шкіри пнеться, аби ним кресонули поблизу бензину. І гримне в повітрі, і вирветься червона квітка вогню - баххх! І тоді все летить, палахкочучи й спопеляючи. Але поки що горить собі свічечка червоним полум´ям, ласкавою донею горнеться Вогнянка. "Хіба ти злюща?" - пита Гундарінь. "Ні, ні,- підморгує вона Гундаріню.- Ні, ні. Я тільки до лісопильні мрію добратися. Або до паперів. Пусти мене до кошика з паперами! Не відпустиш? Ну, тоді до коробки з сірниками! Сірники - то мої приспані принци. Ми влаштуємо манюсінький бал!"

Так вона день у день умовляє Гундаріня: "Відпусти, будь ласка, відпусти!" Тріпоче така малесенька, червоненька, гарна і Гундарінь починає сумніватися, починає жаліти: пустити? Не пустити?

Та пригадає погорілих зайців, прислухається, як ліси просяться, будинки, сіножаті. Просяться так багато, так багато голосів благають - мо´ цілий світ! "Чоловічку, Гундаріню, вогнеотче! Гундаріню, сіячу вогнів, майстре справ вогненних! Ти вогонь роздмухуєш, ти вирощуєш його, клопочешся з ним. Не роби так, щоб нам страшно було. Хай не вирветься полум´я, не втече, хай воно не приспить твою пильність! Щоб не підмануло! Воно ж хоч і не злюще, але нестримне. Не панує над собою. І, якщо вже напосядеться на інших - непереливки нам! Тоді кінець нам. Всім кінець!"

І коли Вогнянка знову заходжується неспокійно метушитися, вилискувати: "Пусти мене!"- щоби десь угризтися в солому,або починає примхливо погрожувати: "Доберуся, добудуся - все одно розкошуватиму",- то Гундарінь іде до телефону: "Бачиш? Зателефоную нуль-один. І сам на сам не буду з тобою. Всі станемо супроти тебе".

Полум´ячко, Вогнянка, Вогнедоня... Гундаріню хотілося б товаришувати. Янітісу також. І Карлітісу. З нею, з полум´ям, з Вогнянкою, Вогнедонею...

Та як з такою конозистою, з невірною, з такою облудливою, такою вертихвісткою, товаришувати?

Файли для завантаження

Цікавий матеріал для вас

Схожі статті

|

Серія «Кольорові казки». Сіра казка

Я - Сірий. Я Сірий, мов ота мишка. А ще я Сірий, як попіл і пташка, сірий-пресірий, як пилюка. Я - Сірий. І тому, що є на світі я, так яскраво вирізняються всі інші кольори. Де я? Де можна мене помітити? Та скрізь. Але почнемо з весни.

Серія «Кольорові казки». Жовта казка

Сонце, немов яєчний жовток, золотилося над світом. Воно випромінювало тепло і життя. По його промінчиках на землю збігали жовті курчата. Пізніше вони зодягнуться в різнобарвні зодяганки, а спочатку всі - в жовтому. Бджілка також була жовта, вона від щирого серця припрошувала до жовтого вулика й курчатко, та те не змогло до нього добратися.

Серія «Кольорові казки». Біла казка

Вчора випав перший сніг. Усе стало біле. Все біле-пребіле - нічого не впізнати. Біла курка знесла біле яйце і загубила його у снігу. Білий півень заспівав білу пісню, а вона злетіла під стріху, примерзла отам, та й зависла білою бурулькою.

Казка про братика, сестричку, Бровка і Незника, а ще про сміливість, дружбу і працьовитість

Жили собі братик і сестричка. Жили гарно і дружно в хатині невеличкій. Хоч хатинка була маленька, але діти і мама прибирали її чистенько. Діти у мами були слухняні-слухняні і дуже чемні. Одного разу сестричка, братик і їхній друг, песик Бровко пішли до лісу по ягоди. Зайшли до лісу, а там суниці, чорниці, малинка, ожинка.