Отже, про головного ворога сучасного дитинства, про очікування батьків. Батьків того покоління, яке ще в дитинстві отримало «щеплення успішності». Здебільшого нас виховували дуже старанно, віддавали у спецшколи, вчили музиці і малюванню, потім влаштовували до вузів на модні факультети. Нас готували до життя в новій країні, на нас покладали великі надії. Нас привчали до того, що потрібно ставити цілі і йти до успіху.
І ось багато хто з нас вже стали батьками, але й у родині немає сил відмовитися від схеми «хочу - значить, вийде». Тріщить сім´я, страждають діти.
Я ось уже два місяці є свідком драматичної і, на жаль, типової історії.
Моя знайома довго мріяла про дитину і нарешті стала мамою. Під час вагітності вона прочитала все що можна по виховання дитини, склала собі новий режим дня, прорахувала раціон матері-годувальниці, написала цілу кіпу пам´яток про те, як і що робити з дитиною, намалювала маршрути прогулянок - коротше кажучи, вона грунтовно підготувалася до того, щоб стати хорошою матір´ю.
Коли ж вони з новонародженою дочкою залишилися наодинці, щаслива мати опинилася на межі нервового зриву, а причина - немовля рішуче відмовлявся бути таким, якого вона чекала: не бажає загартовуватися, постійно мерзне, грудничкове плавання взагалі відкинуло, а крім того, виявився домосидом і не виносить довгих прогулянок.
Мама ж, спортивна, одержима здоровим способом життя дівчина, не здається, стоїть на своєму, лише нарікає: «Сьогодні знову намагалися привчитися до гартування. Але не бачу задоволення, один суцільний рев. Завтра все одно буду пробувати. Треба проявити завзятість, і тоді все вийде, адже я хочу, щоб у неї все було добре! »
Подумати тільки, дівчинка щойно народилася, а до неї вже пред´являються претензії: мамині атракціони їй не в радість! Дитина терпить щоденний стрес, відчуває невдоволення матері від того, що «все пішло не так». А подумати - адже в перші місяці життя у малюка є справи важливіші, ніж намагатися подобатися вимогливій мамі.
Ви у себе вдома, а не на іспиті
Виходить, проект, продуманий до дрібниць, вивчений напам´ять і перевірений багаторазовими прокручуваннями в голові, батькам миліше, ніж дитина. Головне, проект зрозуміліший, ніж дитина. Тут одне з двох: або зректися живого чада, або погодитися, що проект працює де завгодно, але не вдома; на виробництві чого завгодно, крім дітей.
Як врятувати дитину від наших продуманих логічних побудов? Без правил, звичайно, все одно не обійтися, а от без батьківської одержимості ними - можна.
Дитині нудно те, від чого ви приходите в захват? Не нав´язуйте.
Вона боїться чогось, а вам це незрозуміло? Не ламайте.
Вам смачно - але це не загальний критерій. «Треба ходити з дитиною в музеї» - ви самі-то впевнені? І так далі. Ніяких священних цілей, нещадного руйнівного оцінювання, догматичного «треба, для твого ж блага - треба».
Але ось сценка з натури: на виході з музичної школи десятирічна дівчинка, скрипалька, довго-довго говорить з мамою по мобільному телефону. Вона відповідає на питання про те, чому їй на прослуховуванні поставили чотири: «Ні, я не хвилювалася. Ні, виспалася добре. Ні, справа не в п´ятому пальці...» - і так далі. Кілька разів дівчинка каже, що втомилася, не хоче нічого пояснювати і «давай краще ввечері». Але мама ніби не чує її настрою, і все починається спочатку: не хвилювалася, нормально грала, не збилася, палець ні при чому... нарешті дівчинкове ридаюче: «Та не знаю я, не знаю!»
Що відбувається з мамою? Їй вкрай важливо зрозуміти, чому гра дочки була неідеальною, де помилка, у чому помилка - на цьому вона готова зосередитися, на непорозумінні, яке треба терміново виявити і виправити. Не на дитині.
У їхньому житті, мабуть, немає місця для безтурботності.
Та й для багатьох батьків дитина - предмет гордості. Звичайно, пишатися дітьми природно, але бачити в дитині предмет - ну... абсолютно неприпустимо.
За матеріалами mamochka.kz
