Вночі, коли люди спали, він також читав книжки. Тобто, звичайно, читати він не вмів, тому перебирав лапками на обкладинці.
Одного разу пізно ввечері павучок почув дзижчання в кімнаті.
- Хто це? Що це? – злякався павучок.
- Та це я, муха! – задзижчала чимдуж муха. – Ти чого не спиш?
Павучок був таким маленьким, що муха його зовсім не боялася. Хоча зазвичай зустріч з павуком для мух закінчується погано.
- Та я книжки читаю, бачиш, - відповів павучок, - А ти чому не спиш? Адже мухи в ночі сплять.
- Та я б залюбки спала. Але ввечері потрапила сюди, а тепер не можу знайти вихід, щоб повернутися додому, – з сумом відповіла муха.
- Та я тобі допоможу! – сказав павучок, - Я добре знаю, де вікно.
Павучок показав мусі вікно. Вона радісно замахала крильцями й полетіла додому спати.
Вранці муха згадала про свого визволителя-павучка та вирішили йому віддячити.
- Агов, павуче, полетіли гуляти! – погукала муха, заглядаючи у знайоме вікно.
Павучок ніколи не був на вулиці, і тому така пригода була для нього цікавою. Він спустився з вікна на своєму павутинні, і муха показала йому дерева, будинки, квіти, машини, багато-багато людей. А ще птахів та звірів. Все дивувало павучка цього дня.
- А це моя родина, - сказала муха, познайомивши павучка з іншими мухами.
- У тебе також є родина? – здивувався павучок, - А ось у мене нікого немає.
Павучок знов засумував.
- Не сумуй, друже! – сказала муха, - Тут, на сусідньому дереві, живуть павуки. Зараз я тебе з ними познайомлю. Вони, щоправда, дещо завбільшки тебе, тому ми, мухи, їх боїмося.
Сусідські павуки виявилися дуже милими та гостинними. Вони з радістю потоваришували з маленьким павучком, а згодом запропонували йому залишитися з ними назавжди. Так у маленького павучка з’явилася справжня павукова родина.
