Мамі й татові потрібно зрозуміти, що їхнє чадо росте і потребує, окрім щораз більшого одягу, щоразу більшого обсягу самостійності рішень.
Нажаль, часто батьки, самі того не усвідомлюючи, намагаються затримати дитину біля себе, ми радіємо лише тим досягненням дитини, які є узгоджені з нашими планами і уявленнями про те, якою дитина має бути; не даємо чаду змоги прийняти самостійне рішення, а потім нарікаємо, що наша дитина нерішуча, несамостійна, не вміє давати собі ради в житті. Насправді ж, лише тренування в прийнятті самостійних рішень, хай часом і помилкових, менш зважених, ніж мудрі батьківські, дає змогу досягти справжньої психічної зрілості в дорослому віці.
Батьки мають бути готовими до того, що з часом дитина потребуватиме все менше їхньої участі в своєму житті, вона стає щодень самостійнішою: вже сама може поїсти, одягнутися, обирає, з ким товаришувати. Надайте їй у цьому свободу. Наглядним є приклад: малюк виявляє бажання поїсти самостійно, але мама, з огляду на те, що дитина ще не зовсім вправна і може порозсипати їжу, забруднити одяг, сама годує карапуза, придавлюючи природне бажання дитини пізнати нове, зробити новий крок у розвитку. Як результат, дитина перестане проявляти бажання їсти самостійно і навіть, коли мама вже проситиме її це зробити – може відмовлятися, адже коли ініціатива була виявлена, її проігнорували. Те саме і з формуванням власного стилю, яке починається чи не з пелюшок: якщо батьки не залишають чаду жодної свободи щодо вибору власного одягу (наприклад, що одягнути сьогодні: червону чи помаранчеву кофтину), після цього, коли діти вже виростають, буває так, що вони все життя не вміють відповідно одягатися і не можуть знайти свого стилю у зовнішньому вигляді.
Ще суттєвіше питання – вибір перших товаришів. Заборона бавитися з кимось з приятелів чисто з «дорослих» міркувань («він поганого вчиться в школі, матиме на тебе недобрий вплив», «він з неблагополучної сім’ї»…), провокує перший непослух: малюк, шляхом дрібних обманів, буде оминати батьківську заборону, або, що ще гірше, буде змушений вперше зрадити. Ця перша зрада може наробити багато клопотів: спричинить тривале почуття провини, може навчити недотримуватись зобов’язань перед іншими у майбутньому.
Поступове зростання обсягу прийняття самостійних рішень супроводжується поступовим віддаленням від батьків. Це віддалення є цілком природнім, батьки не мають сприймати його як знак, що приязні, близькі стосунки між ними і дитиною завершуються, або, що дитина стала менше їх любити.
Дитина починає віддалятися від тата й мами з того моменту, коли вперше захоче залишитися з друзями в дворі, замість того, щоби піти з мамою додому. Звідти вона повертається замурзаною, часом з побитими колінами або з поповненим запасом лайливих слів, але мусить піти: до друзів, до своєї симпатії, бо так вчиться жити на свій розсуд, зі своїми ровесниками, бо з ними має провести своє життя (а не з поколінням батьків). Важливо, щоби дитина мала куди повернутися, батько й мати завжди мають бути готовими вислухати, підтримати, порадити (але не нав’язувати).
Зрілість дитині неможливо дати, але можна створити умови, в яких вона сформується.
За матеріалами книги «Домашня психологія» Марії Браун-Галковської
Автор: Марта Павлюк
