Сонечко хотіло підняти Хмарці настрій, але від його слів Хмарка стала ще більш похмурою.
- Усі радіють, а мені нерадісно, - надула Хмарка свої сірі щоки. – Ось зараз візьму і з’їм тебе, Сонечко! Тоді й подивимось на вашу радість.
Сонечко навіть не встигло нічого відповісти, як сіра хмарка затулила його своїм тулубом. Вмить навколо все стало сірим. Пташки пришвидшили свій політ, а дітки підняли голови, щоб роздивитися, куди поділося сонечко.
- Де ж тепер ваш гарний настрій? – запитала сіра Хмарка. Хоча ані пташки, ані люди на землі її не чули. Лише Сонечко її чуло. Воно запитало у Хмарки.
- А хіба в тебе самої настрій покращився від твого вчинку?
- Та ні, - похмуро відповіла Хмарка. Вона ще більше надула сірі щоки і заплакала. Так Хмарці стало себе шкода за те, що їй завжди безрадісно.
Хмарка плакала, а її сльози дощем лилися на землю. Нарешті вона заспокоїлася та посунулася так, що знову на небі стало видно Сонечко.
- Дивіться, веселка! – радісно закричали діти, які вийшли на вулицю після дощу.
Так, після Хмарчиного дощу на небі з’явилася різнокольорова райдуга. А ще на вулиці з’явилися калюжі, з яких пили птахи. І квіти, напоєні дощем, з радістю підняли свої голівки до сонячних променів.
- Бачиш, Хмарко, як усі радіють після твого дощику, - сказало Сонечко Хмарці.
Хмарка здивувалася: «І справді!» І від цього їй самій стало радісно. А ще Хмарка помітила, що перестала бути сірою і похмурою, а стала легкою і майже прозорою.
«Виявляється, так приємно приносити іншим радість. Від цього і самій стає радісно. А от від поганих вчинків тільки гірше», - подумала Хмарка, яка тепер не була похмуркою.
