Слоник не ображався на мавпочку: адже її слова були від неуцтва. Він навіть намагався пояснити мавпі, чому в слонів така зовнішність, але вона втікала кудись, не бажаючи слухати слоника.
Якось слоник йшов африканським лісом та почув гомін та крики неподалік. Він вирушив в бік цих звуків та врешті побачив, що у глибокій ямі сидить його знайома мавпочка і кличе на допомогу.
- Рятуйте, хто-небудь! – верещала заплакана мавпа. – Допоможіть!
Слоник підійшов на самий край ями та простягнув мавпі свій хобот зі словами:
- Тримайся за мене, я тебе витягну.
Налякана мавпа схопилася своїм хвостом за слонячий ніс, мов за гілку та завдяки цьому опинилася наверху, поруч зі слоником.
- Слонику, дякую тобі за порятунок! Я вже давненько сиділа у цій ямі, та ніхто не чув мене. Тепер я розумію, навіщо тобі такі великі вуха: щоб добре чути!
Слоник посміхнувся та відповів мавпі:
- Так, я дійсно маю хороший слух, але розмір моїх вух тут ні до чого. Йдемо, я проведу тебе додому, щоб з тобою більше нічого не трапилося. А дорогою розповім тобі про свої вуха, та й разом про ніс.
Дорогою слоник розповів мавпі, що величезні вуха допомагають йому не перегріватися в спеку. «Мої вуха – немов справжні кондиціонери. Я махаю ними, а моє тіло охолоджується», - пояснив слон мавпі.
- А хобот в тебе ну просто як справжня міцна рука! – захоплено додала мавпочка.
- Так, тут ти права, - відповів слоник. – Мій хобот є для мене не лише носом, але й рукою. Завдяки йому я беру їжу та кладу до рота, набираю у нього воду, щоб пити або купатися. А ще мій хобот одночасно й сильний, і лагідний. Наприклад, я можу піднімати ним важкі вантажі, а можу й підняти з землі яйце, не пошкодивши шкарлупку. В разі небезпеки хобот стає моєю зброєю. А якщо мені в око потрапить якась смітинка, я її дістану своїм хоботом. Таким мене створила природа.
Мавпа з цікавістю слухала розповідь слона. Вона зізналася, що тепер їй соромно за те, що дражнила його.
