Так йшли вони разом, павучок та равлик, аж поки сонце не почало сідати.
- Равлику, нам час додому – вечоріє, - сказав павучок.
- Так, час додому, спати, - відповів равлик та зупинився.
- Йдемо, поки не стемніло! – закликав його павучок.
- А я вже прийшов, - сказав равлик. – Хіба ти не знаєш, що у нас, равликів, дім завжди з нами. Ось він – панцир, - показав равлик собі на спину, - він і є моїм домом.
Павучок колись чув, що равлики живуть у своїх панцирах, але чомусь про це забув.
- А я? – запитав у розпачі павучок.
- А ти вертайся до себе додому, на своє павутиння, - пояснив равлик.
- Хіба ти не підеш зі мною? Ми ж з тобою друзі! – закликав павучок равлика. Павучок раптом зрозумів, що не знайде дороги назад.
Втім, равлик вимушений був розчарувати павучка:
- Вибач, малий, але чому ти вирішив, що я збирався вертатися разом з тобою? І з чого взяв, що ми з тобою друзі? Ти захотів йти зі мною поруч, а я був не проти – ось і все.
Тут павучок розплакався та розповів равлику про те, що хотів мати друга. І про те, що сподівався на нього, а тому не запам’ятав дорогу.
Равлику стало дуже шкода павучка. Він не збирався дружити з павучком, але був доброю і порядною істотою. І тому, хоча равлик вже стомився та хотів спати, однак, провів павучка назад додому. А дорогою, зазвичай мовчазний равлик, пояснив павучку, що завжди треба думати про наслідки того, що ми робимо. Неможна втрачати власного розуму й довіряти першому, кого зустрінеш.
- Якби на моєму місці був хтось інший, то він міг би залишити тебе самого посеред лісу, - сказав павучку равлик. – Тому ти маєш знати, куди йдеш, і як повернутися назад. Інакше заблукаєш.
Равлик привів павучка додому та улігся спати у своєму панцирі. А павучок дуже скоро знайшов собі справжнього друга жука. Їм завжди було про що поговорити і було цікаво один з одним. І хоча павучку було шкода, що равлик не став його другом, але він завжди пам’ятав про нього і його поради.
